Слідопит, або Суходільне море

— О, та скажіть же, міс Мейбл, чи не видко там де-небудь Сенді? Якби тільки можна було якось переказати йому, що я жива-здорова, хай би бідному чоловіченькові було хоч легше на душі, де б він не був — на волі чи в полоні.

Але її чоловік Сенді лежав мертвий, і його добре було видно з бійниці, в яку саме дивилася наша героїня.

— Чому ж ви нічого не кажете, є там Сенді чи ні? — нетерпляче допитувалася Дженні, збентежена мовчанкою дівчини.

— Там лежать кілька наших довкола небіжчика Мак-Неба,— не зовсім прямо відповіла Мейбл, вважаючи блюзнірством відверто говорити неправду в такому жахливому становищі, в якому опинилася Мейбл.

— І Сенді серед них теж? — скрикнула жінка так гучно й таким страшним голосом, що він у неї аж ніби надірвався й захрип.

— Мабуть, так, авжеж, бо я бачу одного, двох, трьох... аж чотирьох солдатів і всі в червоних мундирах нашого полку.

— Сенді! — в нестямі вигукнула жінка — Чому ти не бережеш себе, Сенді?! Біжи хутчій сюди, чоловіче, і будемо тут укупі ділити і горе, й радощі. Кинь ти свою дурную дисципліну та несусвітні свої поняття честі! Сенді! Сенді!

Мейбл почула, як повернувся засув, а потім заскреготіли на завісах важкі двері. Чекаючи неминучого, щоб не сказати — найжахливішого,— Мейбл припала до рійниці і невдовзі побачила, як Дженні мчить поміж кущами туди, де купою лежали забиті. За мить жінка була вже на місці фатальних подій. Страхітливий удар так нагло й несподівано звалився на її плечі, що сердешна жінка у своєму переляці спочатку, здавалося, гаразд не усвідомлювала всю його силу. В потьмареному розумі жінки пройманула дика, напівбожевільна думка: їй примарилося, буцімто вояки прикинулися мертвими, аби налякати її. Вона схопила руку свого чоловіка, яка була ще тепла, і в цю мить їй здалося, ніби він на вустах стримує усмішку.

— Чого це ти намислив легковажити своїм життям, Сенді?! — крикнула вона, шарпаючи його за руку.— Коли ви, як порядні солдати, не сховаєтеся до блокгауза, вас до ночі переб’ють ці трикляті індіяни! Мерщій! Мерщій!.. Як можна гаяти дорогоцінну мить!

Відчайдушним зусиллям жінка потягла небіжчика до себе так, що його голова перевернулася на другий бік, і тепер малесенька ранка на скроні, пробитій кулею, та ще кров, що сочилася з неї, остаточно відкрили їй причину мовчанки її чоловіка. Щойно страшна правда із швидкістю блискавки дійшла до її розуму, сердешна жінка заломила руки й так зойкнула, що луна відгукнулася аж на довколишніх островах, а сама страдниця впала на мертве тіло чоловіка. Та хоч яке моторошне й нелюдськи страхітливе було це голосіння, воно видалося ніжною мелодією в порівнянні з дикунським вереском, що нараз пролунав по тому зойкові. То гримнув з усіх схованок жахливий бойовий клич, і зо двадцять страхітливо розмальованих і чудернацько зодягнених індіян повискакували із засідок і кинулися до трупів, щоб здерти з них жадані скальпи. Першим пригнався Гостра Стріла і томагавком розтрощив голову безпам’ятної Дженні. Ще й двох хвилин не минуло, як сердешна вибігла з блокгауза, а її скальп уже висів на довгих косах за поясом тускарори. Його одноплемінники також не відставали, і Мак-Неб та троє солдатів уже не скидалися на мирно поснулих людей: це були знівечені трупи, які попідпливали кров’ю.