Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- А скільки років тому ви востаннє вечеряли кульбабовим салатом, добродію?
- Ну, не будемо вдаватися в такі деталі!
Білл кивнув і злегка штурхнув ногою лоточок з розсадою.
- І ще одне про цю траву. Я не встиг доказати. Вона росте так густо, що геть заглушить і конюшину, і кульбаби.
- Милий боже! То це, виходить, наступного року в нас не буде кульбабового вина! І бджіл над лужком не буде. Ні, ви просто з глузду з’їхали, синку! До речі, скільки все це вам коштувало?
- По долару за лоточок. Я купив десяток, щоб піднести вам сюрприз.
Дідусь засунув руку до кишені, дістав старомодного гаманця, розстебнув срібну застібку й витяг три папірці по п’ять доларів.
- Білле, на цій операції ви маєте добрячий зиск - п’ять доларів. А тепер зробіть ласку, заберіть усю цю, непоетичну траву й викиньте її в яр, чи на смітник, чи куди хочете, але уклінно прошу вас не садити її на моєму подвір’ї. Ваш намір гідний всілякої похвали, одначе з огляду на мій похилий вік, мабуть, слід усе-таки віддати перевагу моїй думці.
- Гаразд, сер. - І Білл знехотя поклав гроші в кишеню,,
- Слухайте, Білле, а цю траву ви посадите згодом. Коли я помру, другого ж дня можете перекопати к бісу цей лужок. То як, зачекаєте років п’ять, поки старий балакун дасть дуба?
- Та певно, що зачекаю, - відказав Білл.
- Не знаю навіть, як вам пояснити, але дзижчання цієї косарки - то для мене найчарівніший звук у світі, найсолодша пісня літа, і я страшенно тужив би за нею, так само як і за пахощами свіжоскошеної трави.
Білл нахилився й підняв лоток з розсадою.
- Ну, я йду до яру.
- Ви добрий, тямущий юнак, Білле, і з вас вийде чудовий і розумний репортер, - сказав дідусь, допомагаючи йому піднімати лотки. - Оце таке вам моє пророцтво!
Минув ранок, настав полудень. Після обіду дідусь пішов до своєї кімнати, трохи почитав Уїтьєра[35], а тоді заснув і міцно спав до третьої. Коли він прокинувся, у вікно струменіло яскраве й веселе сонячне проміння. Він лежав у ліжку і раптом стрепенувся, почувши той самий знайомий, незабутній звук.
- Отакої! - мовив він сам до себе. - Хто ж це там орудує косаркою? Адже лужок тільки цього ранку викошено!
Він знову прислухався. Таки справді, то безугавно, розмірено дзижчала й стрекотіла косарка. Дідусь визирнув у вікно і аж рота розкрив.
- Та це ж Білл Форрестер!.. Гей, Білле! Вам що - голову напекло? Ви ж косите по кошеному!
Білл звів очі, щиро всміхнувся й помахав рукою.
- Я знаю! Та, здається, я не дуже чисто викосив.
Дідусь ще хвилин п’ять полежав у ліжку, потішено всміхаючись, а Білл Форрестер і далі походжав по лужку з косаркою - на північ, на схід, на південь, на захід, - і з-під ножів снопами зелених бризок бив фонтан скошеної трави.
У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, молоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: “Почни з мене!” Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголошувалося на почин.
“Яка вона має бути, та Машина щастя? - запитував себе Лео. - Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?..”
- Одначе я знаю напевне, - мовив він уголос. - Вона має бути яскрава!
Він поставив посередині робочого стола бляшанку з оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.
- Ліно! - Він зазирнув у словник. - Чи ти “вдоволена, потішена, рада, весела”? Чи тобі “щастить, таланить, фортунить”? Чи все, по-твоєму, йде “гаразд, як слід, добре, чудово”?
Ліна облишила кришити городину й заплющила очі.
- Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз. Лео згорнув словника.
- Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки ти надумаєшся, як відповісти? На всі мої запитання досить сказати лише “так” чи “ні”. То ти не вдоволена, не потішена, не рада?
- Вдоволені бувають корови, потішені - малі діти й здитинілі старі, хай буде з ними ласка божа, - відказала дружина. - А чи я рада, Лео?.. Можеш сам побачити, як я радію, коли шарую оцю мийницю...
Лео придивився до неї пильніше, і обличчя його проясніло.
- Твоя правда, Ліно. Чоловіки ніколи не цінують таких речей. Та дарма, може, десь за місяць усе в нас поверне на краще.
- Та я й не нарікаю! - вигукнула вона. - Я ж не приходжу до тебе із словником у руках і не кажу: “Ану, висунь язика!” Лео, ну хіба ти питаєш, чому в тебе серце б’єтвся і вночі? Ні! А спитаєш ти, що таке шлюб? Ніхто ж цього не знає, Лео! Тож і не питай. Коли людина отак до всього докопується - а як це, а як те, як п’яте та як десяте? - в неї починає паморочитися в голові, і вона чи то падає з трапеції в цирку, чи то задихається на смерть, пробуючи з’ясувати, як там рухаються м’язи у неї в горлянці. Тому їж, спи, дихай, Лео, і не витріщайся на мене так, наче оце вперше побачив!..
35
Уїтьєр Джон - американський поет XIX ст., авто з творів, спрямованих проти рабовласництва, а також на релігійні й моральні теми.