Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Том проковтнув тугий клубок у горлі й притулився до матері. “О боже, не дай їй померти, прошу тебе! - подумки благав він. - Не завдавай нам ніякої кривди. За годину тато повернеться зі зборів, і якщо вдома нікого не буде...”
Мати рушила стежкою в дикі нетрі.
- Мамо, з Дугом нічого не станеться. - Голос Тома тремтів. - Нічого з ним не станеться... Він прийде. Неодмінно прийде!
Мати відказала високим, напруженим голосом:
- Він завжди вертається цією дорогою. Скільки разів я йому казала не ходити тут, але ті бісові хлопчиська однаково лізуть навпростець. А колись він піде сюди й більше не повернеться.
Більше не повернеться. Це могло означати все що завгодно. Бродяги. Злочинці. Темрява. Лиха пригода. А над усе - смерть!
Сам-один у цілому світі...
На світі з мільйон таких містечок. І в кожному так само темно й самотньо, кожне живе так само відрубно, в кожному так само повно страхіть і незбагненних речей. Пронизливі й тужливі звуки скрипок - ось музика цих містечок, де немає світла, але багато тіней. А яка безмежна, неосяжна в них самотність! Які там глухі, провологлі яри! І на який жах обертається життя в тих містечках уночі, коли твоєму розуму, подружжю, дітям, щастю звідусіль загрожує лиха, кровожерна потвора на ім’я Смерть!..
Мати знову голосно погукала в темряву:
- Ду-у-уг! Дугласе!
І раптом обоє збагнули: щось довкола не те.
Чомусь замовкли цвіркуни.
Скрізь панувала цілковита тиша.
Ще ніколи в Томовому житті не було такої тиші. Такої глибокої й безшелесної. Чому ж це замовкли цвіркуни? Чому? З якої причини? Раніше вони ніколи не вгавали. Ніколи.
Отже... Отже...
Щось мало статися!
Здавалося, яр увесь напружується, напинає свої чорні жили, вбирає в себе міць із поснулої округи, на багато миль навколо. З просяклих росою лісів і долин, з хвилястих пагорбів, де собаки, задерши морди, вили на місяць, з усіх усюд стікалась в одне місце велика тиша, і Том з матір’ю були в самому її осередді. Ось-ось, за кілька секунд, щось мало статися, доконче мало статися. Цвіркуни й далі не озивались, а зорі спустилися так низько, що ще трохи - і Том міг би змести з них сухозлітку. І була їх сила-силенна, гарячих і гранчастих.
А тиша все наростала й наростала. І все наростала й наростала напруга. Ой, як було темно, як пустельно й самотньо! Ой леле!
Аж раптом ген-ген із-за яру долинуло:
- Я тут, мамо! Іду, мамо! Потім знову:
- Гей, мамо! Іду-у-у!
А потім часто-часто захляпали підошви тенісних туфель по дну яру, де чимдуж, весело регочучи, бігли троє хлопчаків - Томів брат Дуглас, Чак Вудмен і Джон Хафф. Бігли й весело реготали...
Зорі миттю знялися вгору, так ніби десять мільйонів сполоханих равликів разом утягли свої ріжки.
І знов заспівали цвіркуни!
Темрява відступала, налякана, приголомшена, люта. Відступала, втративши апетит, - так грубо їй завадили, коли вона саме наготувалася поживитись. А коли темрява відлинула, наче хвиля від берега, з неї зі сміхом виринули троє дітлахів.
- Гей, мамо! Гей, Томе! Ось і ми!
І одразу запахло Дугласом. То був справді його дух - Дух поту і трави, листя дерев і струмка.
- Ось я тобі полатаю боки, юначе, - пообіцяла мати. Де й подівся враз увесь її страх. Том знав: вона нікому про це не розкаже, нізащо в світі. Одначе воно назавждй залишиться в її душі, так само, як і в його, Томовій, душі. Пізнього літнього вечора вони йшли додому спати. Том радів, що Дуглас лишився живий. Дуже радів. Бо там, біля яру, була хвилина, коли він уже подумав...
Далеко на оповитій тьмяним місячним світлом околиці, над віадуком і далі, за долиною, промчав поїзді з таким гуркотом і гудінням, наче то якась величезна залізна істота заблукала в лісі й жене напролом. Том ліг у ліжко поряд з Дугласом і аж тремтів, дослухаючись до того гудіння й думаючи про їхнього двоюрідного брата, що жив колись на околиці містечка, там, де тепер мчав поїзд, а потім однієї давньої ночі помер від запалення легень...
Від Дугласа, що лежав поряд, пахло потом. То був чудодійний запах. І Том перестав тремтіти.