Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Хто цього не розуміє? Навіть ота неграмотна баба знає, що з військом нема жарту. Але народ вже так розійшовся… ей, товаришу Завадка, варто, повірте, вмерти і ще раз родитись, щоб пережити таку хвилину. Кожному життя миле, але, мабуть, тоді кожний подумав собі: «Раз мати родила — раз помирати». Навіть коли б у когось і знялась думка зупинитись чи втекти, то не міг цього зробити, бо вже: не мав своєї волі, бо був, чуйте, як заворожений… Він, Петро Мартинчук, тільки подумав собі: кров ця, як і людські сльози, не впаде на камінь. Не може такого бути, щоб така жертва та марно пропала!
І тільки таке собі подумав, а тут остання команда: «Вогонь!» Ну, це зрозуміли вже й ті, що при війську не служили. Смерть, саму смерть означає ота команда.
Клацнули карабіни. Він, Мартинчук, служив при війську, знає, що то означає: готово, тільки пальчиком натиснути! Він ще тільки подумав, що вже більше ніколи не побачить своєї Марічки з криміналу… І ще йому стало жаль жінки, яка за такого газду пішла, що ніколи з ним ні гаразду, ні спокою не знала…
Бронкові підкотився клубок до горла. Адже це він запалив їх словом, можна сказати, пхнув назустріч смерті, а сам так ганебно потрапив до рук отим шпикам…
…І що ви на це скажете, товаришу Завадка, — ні один солдат не вистрілив. Це вже не випадок, ой ні! Це — змова. Організація! А коли дуже хочете знати, то й бунт. Ви гадаєте, що ті хлопці не здавали собі справи, що їм грозить за отакий непослух? А проте ні один палець не поворухнувся. Польський вояк відмовився стріляти в русинського хлопа. Ви розумієте, Завадка, що це таке, чи не розумієте?
Чи Бронко розуміє?! Око дав би собі видовбати, щоб пережити з ними таку хвилину.
А Мартинчук вів далі:
— Я видів, як у двадцятому році наші люди вдерлись у палац калинянського пана. Пани зі страху повтікали у Краків чи яку там Варшаву, а тут, говорять, Будьонний вже під Львовом… І от я на свої очі бачив: іде наш мужик по панських покоях, і не в гадці йому, що ноги в нього у глині та коров'ячім лайні. Йому тепер — тьху! Море по коліна! Іде собі по кошлатих, як мох, килимах, марає їх своїми ногами, стягає плюшеві скатерті з столів, місить їх постолами, розбиває голих фаянсових жінок, плює у блискучі золоті тарілки, гатить дрюком по дзеркалах… Йому для себе нічого не треба. Йому лише хочеться раз-разісінький в житті потоптати та оплювати оте, на його крові нажите, ненависне панське добро… Оті-о фата-лашки[130]. А жінки понадівали для сміху на себе панські сукенки… Анна, ви її не будете знати, це невістка старої Маріоли з Вишні, тоді ще молода була, — прицмокнув по-парубоцьки Петро Мартинчук, — ех і молодиця! Одягла на голову, поверх хустини, капелюх з білим пухнастим пером, довгому Филимонові нап'ялила циліндер на голову та давай з ним мазурки по панських покоях! Але це не була веселість, Завадко. Це була страшна народна помста.
Ви, може, і осудили б нас за таке. Але — звиняйте на слові — осудить лише той, хто не знає мужицького болю.
Ви думаєте, хлоп не знає, що сьогодні панське, завтра — народне, що тому не треба його нищити? Кажуть, не був ще я там, — посміхнувся лукаво, — але чув я, що у Москві по музеях зберігаються навіть золочені карети, якими їздив цар. Ми це все розуміємо, Завадко, але… Помста, дорогий товаришу… Інколи і її треба заспокоїти. Я собі гадаю, що коли б навіть сам товариш Ленін був тоді з нами, то й він не осудив би нас… А це що нас тут замкнули, гей свиней всіх до одного хліва, то байка! Я навіть радий! Може, з своєю дитиною побачусь. Ну, а щодо їхнього параграфа, то що ми таке робили? Ішли до двора. А чому ми йшли — так і не вияснено. А може, ми тільки подивитись на пана Загурського хотіли? Бо то, чуйте, як народ побачив, що солдати відмовились стріляти, — добровільно завернув назад у село. І тому, я вам скажу, і судити нас нема за що…
Мартинчук задумано замовк, а Завадка почав роздивлятися по камері.
Сухорлявий, з запалими, замащеними глиною щоками, чоловік шукав капелюха:
— Йой люди, може-сьте, котрий пожартував та сховав, то скажіть, аби-м дурно не крутився, йой, — вчепився обома руками в кострубате волосся, — чого ці пани хочуть від мене? Я в політику не бавлюся, відколи на світі, а тут, ади, взяли тебе, кинули на віз, і не знати, за що й про що! І де ж би то мій капелюх міг дітись? Пам'ятаю добре, ну раз пам'ятаю, що я коли вилазив на фіру, то ще мав його на голові. Потім помацав си…
— А може, то тебе помацали, Пшеничний?
По камері війнув смішок.
— А потім я мац за голову, а капелюха нема. Я ще раз, ого, голова вже зимна!
Мартинчук притримував пальцем розбиту губу, аби менше боліла:
130
Ганчір'я (з пол.).