Сестри Річинські. (Книга перша)

Відразу по камері поповз млосний запах свіжої крові і їдкого людського поту.

Бронкові стало до сорому ніяково за своє незаймане обличчя й руки. Почуття ніяковості було до того сильне, що він не кинувся людям назустріч, а подався у затінений кут камери.

Петро Мартинчук, скутий з якимсь уже немолодим, понурим селянином, помітив Бронка і поманив вільною рукою до себе. Розпухле, почорніле від синяків лице старого Мартинчука вжахнуло Бронка. Відчув внутрішній, майже фізичний біль.

— Отак ті сучі сини вирихтували вас!

Мартинчук спробував посміхнутись, але розпухлі губи лише скривилися.

— Пусте, добре, що я вас бачу живого і цілого.

«Власне, цілого, гладенького, як паска», — зіронізував Бронко з себе.

— А де товариш? — запитав Бронко так багатозначно, що Мартинчук відразу ж здогадався: мова йде про Каминецького.

— Не знаю. Може, й встиг зникнути, бо нас позабирали вночі з хат, а він чей же не ночував у Ставках.

— А ви ночували дома?

— А чого тікати з хати? Як виступати з хат, то з дітьми, з жінками — всім селом, — а так чого? Ви гадаєте, товаришу, що я тюрми боюся? Бігме, ні. Чого мені боятись?

Знаємо, що задурно нічого не прийде. Перед вами миска з молочною кашею, то треба й ложку до губи піднести.

— Але що ж вони зробили з вами, товаришу Мартинчук!

— А ви не думайте собі, що вони мене били. То делікатні пани. Чули-сьте, що казав староста, що поляк шляхетніший від русина, навіть поліцай… Не били! У нас, у Польщі, не б'ють, а тільки приводять до порядку, а це, чуйте, велика різниця. Я вам ще не сказав… Звечора ввалились в хати і давай шукати карабінів. Аякже! Раз хлопи підняли бунт, то й карабіни мають десь бути. Шукають вони тих карабінів в пір'ї, в подушках, я мовчу. Шукають у міху з мукою, я далі ще мовчу. Шукають багнетами у скрині з жіночою одежею, я ще мовчу. Обливають для «дезинфекції» збіжжя нафтою, — я фурт мовчу, але почуваю, що вже починає клекотіти в мені. Але як сказали мені бігати навколо хати і кричати: «Хай живе Пілсудський!», «Хай живе найясніша Жеч Посполита Польська!», то мене вже прорвало. В кожному чоловіці, Завадка, є межа, до якої він годен терпіти. Це я вам кажу, бо ви ще молоді й не знаєте всього… Отож я і затявся… «Будеш бігти?» — питають. «Ні!» — «Будеш кричати: «Хай живе найясніша Жеч Посполита Польська»?» — «Ні!»… І от тоді вони почали мене «розуму вчити». Темно було, Завадко. Гадаю собі, що декому я теж віддав. А тепер сиджу, розмальований, ніби припічок під Великдень…