Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Але восьминіг? Славетний безхребетний молюск! У настільки маленькому розумі не можна було розчинитися. Я й сам міг спробувати зробити щось подібне заради суто вуаєристського задоволення спостерігати за світом чужими очима.
Щоправда, так я думав до зустрічі з Ґуо.
Ми зустрілися під час ленчу у Парку Стенлі[107], хоча до їжі так і не дійшло. Розповідаючи про те, що з ним трапилося, мій співрозмовник не міг навіть думати про їжу. Наскільки я зрозумів, він провів немало часу, обмірковуючи свій досвід. Спілкування з Ґуо нагадувало розмову з опудалом.
То був, розповів він мені, простий інтерфейс для простої системи — гігантського восьминога, звільненого з ізольованої колонії в бухті Якіна та спорядженого міжмозковим інтерфейсом, обгорнутим навколо його мозку, наче павутина. У самого Ґуо також була така штука — штучно вирощена сітка, що пронизувала мозолисте тіло. Хлопець колись використовував її для знищення «хмар». Протоколи не були цілком сумісними, але їх можна було підкоригувати.
— Як це — бути восьминогом? — запитав я.
Якийсь час Ґуо мовчав. Здавалося, що він не так збирався з думками, як боровся з ними.
— Не існує такого створіння, як восьминіг, — врешті тихо вимовив він. — Вони усі… колонії.
— Колонії?
— Їхні мацаки… — адамове яблуко підскочило у горлі Ґуо. — Ці срані жахливі мацаки… Знаєш, те, що у нього називають мозком, — це взагалі ніщо. Кільце нейронів навколо стравоходу, по суті, роутер. Більша частина нервової системи зосереджена у мацаках, і вони… кожен із них має власну свідомість…
Я дав йому трохи часу.
— Люди часто говорять про очі восьминога, — продовжив Ґуо за деякий час. — Як це, мовляв, дивовижно, що якесь безхребетне має такі самі очі, як і в нас, а часом навіть кращі. А ще те, як вони змінюють кольори, правда? Як зливаються з оточенням. Певно, вони мали б розуміти, де перед, де зад, думаєте ви.
— Думаю.
Ґуо похитав головою.
— Це лише рефлекс. Тобто, може, десь у цьому крихітному нейронному бублику і сяє світло, принаймні, воно мало б бути, але з якоїсь причини інтерфейс не мав до нього доступу. Або так, або його… заглушили…
— Мацаки, — нагадав я.
— Вони не бачать. Не так, як ми, — Ґуо заплющив очі. — Є відчуття нечіткого розмитого світла. Можна сказати, що ти відчуваєш… візерунки через свою шкіру, якщо сильно зосередишся. Але все переважно хімічне. Смак і дотик. Присоски довбані — їх сотні, вони нагадують язики і постійно рухаються. Можете собі уявити, як це, коли тисячі язиків звиваються твоїм тілом, пульсують у кишках та м’язах, проростають крізь шкіру цілими скупченнями, наче… голодні паразити…
Я спробував, не надто стараючись.
— Тепер помнож усе це на вісім, — здригнувся Ґуо. — Вісім звивистих створінь, від кожного смердить, кожне зогнило смаками, запахами та дотиками. Щільність чуттєвих нервів — огидна. Інакше не скажеш. І кожен із цих мацаків має самосвідомість.
— Але вони такі маленькі. — Мені було водночас і цікаво, і огидно. — За кількістю нейронів ти випереджаєш восьминога разів у триста, і не має значення, скільки частин функціонує одночасно. Вони не здатні поглинути тебе у такий собі Розум Мокші. Радше навпаки.
— Авжеж, ти маєш цілковиту рацію. Вони зовсім не поглинають тебе: вони залазять всередину і заповнюють собою тебе. Ти відчуваєш, як вони повзають твоїм мозком.
Деякий час ми обидва мовчали.
— А навіщо ти це зробив? — нарешті запитав я.
— Блядь, я не знаю, — короткий смішок. — Навіщо взагалі хтось щось робить? Мабуть, хотів дізнатися, як воно.
— І ніхто не попереджав тебе, що це може бути доволі неприємно?
Ґуо похитав головою.
— Казали, що так буває не у всіх. Вже потім. Насправді намагалися звинуватити мене, мовляв, мій інтерфейс не відповідав мінімальним стандартам сумісності. Хоча, думаю, вони просто хотіли мене зупинити.
— Зупинити?
— Я вбив те кляте створіння. Голіруч роздер на шмаття. — Ґуо свердлив мене чорними позбавленими каяття порожніми очима. — Досі відшкодовую збитки.
Коли ви помираєте, ваш мозок почувається живим як ніколи. Його затоплюють нейромедіатори, гамма-хвилі звиваються між таламусом та корою, наче синхронізовані блискавки. Єдиний звичайний стан, що хоч трохи наближається до стану мозку, що вмирає, — це трансцендентне просвітлення буддистського ченця під час глибокої медитації.
107
Парк Стенлі — міський парк у Ванкувері (Канада), відкритий 1888 року. Названий на честь Фредеріка Артура Стенлі, шостого губернатора Канади.