Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Чи то й вони з яєць, як курчата, вилуплюються? – уже в'їдливо допитується Василь Денисович.
– От цього вже не знаю, а чого не знаю, так i говорити не буду. А що лошат виводять в таких iнкубаторах – це так.
– Може й так, – похитуючи головою, згоджується Карпець. – Тiльки от, подумати, брехунiв i в iнкубатор не закладають, а вони самi вилуплюються.
– Чого б це я нападався, – ледве здушує смiх. – Я ж вам зразу сказав, що це в закордонному журналi писалось. Так що ж ви звiдти, з-за кордону, правду вичитаєте? Там ще не таке пишеться.
– Це ти вiрно кажеш. Там понаписують… А що-небудь у тебе з наших журналiв є?
– Завтра вам принесу нову книгу. Ще й сам прочитати не встиг.
– Гляди ж. А то до стайнi на гарматний пострiл не допущу. Драпаком нажену з двору. Про що ж там пишеться?
– Про досвiд кращих конюхiв України.
– О, це дуже пiдходяща книга для мене.
З остям, веслом i лiхтарем до них пiдходить Дмитро, i Варивон швидко прощається iз старшим конюхом.
– Нi пуху вам, нi пера. Рибки ж принеси, iнкубаторнику.
Обидва бригадири виходять в синє поле, а Василь Денисович прямує до стайнi, що наскрiзь пропахла мiцним амонiєм i потом.
Полiкарп Сергiєнко засвiчує лiхтарi, i тiнi тихо перегойдуються в довгiй i широкiй стайнi.
– Оце книжку сьогоднi прочитав, – зупиняється Карпець бiля Сергiєнка. – Про досвiд кращих конюхiв пишеться. Iнтересна.
– Розкажи, Василю.
– Нема часу сьогоднi розказувати. Треба додому йти, – заклопотано прямує до брами, але на дворi бiля ворiт сердито зупиняється: пiд ногами лежить недбало кимсь кинута оброть. Розгнiваний, швидко повертається до стайнi i вражено зупиняється, почувши, як Полiкарп повчає молодшого конюха, який нещодавно прийшов на нiчну змiну:
– Вiд лiтератури тобi, хлопче, не треба вiдставати. Що б то за якоюсь книгою просидiти. А то тiльки бiля дiвчат штанцi протираєш та всякi вiршики їм нашiптуєш. Ось сьогоднi я i Василь Денисович прочитали, як кращi конюхи доглядають худобу. Повчальна книга.
«Як неправду чоловiк чеше. I стиду нема нiякого.», – дивується Карпець, зовсiм забувши свої слова.
– Так я цю книжку теж сьогоднi прочитав, її аж три примiрники привезли в нашу бiблiотеку.
– Ага. Молодчина. Люблю за це. Виходить, будуть iз тебе люди, – похвалив Полiкарп.
– Там i про нашого Василя Денисовича згадується.
– Та ну!? – майже водночас скрикують Сергiєнко i Карпець. I хлопець здивовано дивиться на обох конюхiв.
– Як же це ви так читали? – незрозумiле стискує плечима.
– Я тiльки кiлька сторiнок розiбрав. Що ж там про мене пишуть?
– Якраз на перших сторiнках i згадують про вас, – уже догадується про все хлопець i в очi смiється конюхам.
– Так що там пишуть? – знову перепитує Карпець.
– Давню iсторiю. Як ви поставили на ноги напiвживе тягло…
VI
Дмитро i Варивон вогкими лугами пiдiйшли до напiвсонної рiки. Хвиля тихо лащилась до молодих пагiнцiв, гребенi її були червонi, а западини – темносинi, тiльки бистрiнь iще й досi притишено переливалась кiлькома барвами. Берег тонко пахнув прiсним, нагрiтим за день пiском i солодкувато-гiрким плавом. З легким свистом над головою пролетiло кiлька чирят, в плавнях обiзвалося господаровите простуджене кахикання крижня. Посеред рiчки плеснула риба, i кола, розкручуючись, уткнулись у самий берег.
Вiд невеликого острова вiддiлилась плоскодонка. Дмитро пiзнав на нiй Григорiя Шевчика.
Варивон вiдiмкнув прип'ятий до старого вузлатого пня човен. Над водою тихо заколивалося свiтло лiхтаря, i весло лунко бухикнуло за кормою.
Вечiр з кожною хвилиною густiшав, налягав на рiку, i човен уже розбивав хмари i зорi, а за веслом довго перегойдувалися червонi нитки пряжi. Виїхали в старе русло i довго вибиралися з гомiнкої заростi напiвзатоплених верб. Тут, над самою шелюгою, стiною перехилився лiс i вода бiля берега зачорнiла, як смола.
– Дмитре, ти думаєш тепер в лiсах для себе яку латку посiяти? – слова Варивона, пiдсиленi рiкою, здалися несподiвано голосними i аж луною вiддалися в лiсi.
– Нi, не думаю, – пiсля мовчанки поволi вiдповiв Дмитро, глянув у обличчя Варивона, тьмяно освiтлене сяйвом зорi i блищиком цигарки.
– Заради обережностi не завадило б, – сказав з перебiльшеною серйознiстю. Але Дмитро зрозумiв уїдливий натяк i так подивився на Варивона, що той зразу ж примирливо заговорив: – Може ж бути, що в цьому роцi менше перепаде на трудодень.
– Ат, покинь свої витребеньки. Бачу тебе наскрiзь… Знаєш добре: заробимо i на хлiб, i до хлiба, тому i не треба кланятись лiсовикам, ходити по їхнiх п'ятах, пiдмогоричувати… Мало радостi в такому заняттi: i перед собою, i перед всiма якусь провину чуєш. Везеш той снiп i очi перед зустрiчними опускаєш, неначе з краденим їдеш… А тепер, подивись, як виросли ми! Сила колгоспна вивела нашу долю на берег щастя.