Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Треба завтра чи пiслязавтра на торiшнi бурячища вивезти курей.
– Хто так порадив?
– пздила до старшого агронома.
– До Васильєва? – зразу прояснiв Степан Кушнiр. – Хороший агроном. Душа-чоловiк.
– Дуже порядна людина, – кивнула головою Югина. – Все мiркує, як би йому лише в одному колгоспi працювати. «Квiтучий сад тодi з села зробив би» – каже. Вам привiт передавав i лаявся, що з шлейфуванням спiзнюєтесь.
– Шарпають його на всi боки. Напевне, i тепер очi од безсоння розпухли i стали червоними, як у кролика. Нелегкий хлiб у чоловiка, – розважливо промовила Докiя. – Це тiльки об'їздити всi колгоспи, та й то скiльки днiв потратиш. А вiн не : такий, що лише з брички на поля поглядає та в правлiння телефоном дзенькає, зведення вичитує… Роботяща людина.
– Чому ж вiн радить так рано вивозити курей?
– Каже, що це поможе знищити розсадники довгоносика, i потiм кури вже не будуть зривати молодих листкiв буряка, а лише шукати шкiдникiв.
– Добре. Завтра ж пошлю майстрiв полагодити торiшнi курники, а пiслязавтра вивозьте птицю на поле. Для вас, як добрий зять тещi, на всi поступки пiду. На всi!
– Теж менi добрий зять, – усмiхнулась Докiя, знаючи скупiсть Кушнiра.
– Тiльки годi вже сердитися. Годi. Об'являю перемир'я. Не так-то легко менi за всiм допильнувати. А ще коли свої починають довбати, зобижатись… Всього доброго вам, – попрощався з жiнками i пiшов до правлiння колгоспу.
– Чи не наш Андрiй городами чеше? – зупинилась Докiя. – Так i є. От шалений хлопчисько. Знову, певне, до батька бiгав. – Покрученою стежкою, помiж високо зжатим бадиллям кукурудзи, швидко бiг невеликий проворний хлопчик, i Югина радiсно пiшла назустрiч своїй дитинi.
– Мамо! Наш тато не скоро повернеться додому. З дядьком Варивоном пiдуть на Буг бити остями рибу.
– От невгомоннi. I не вiдпочинуть пiсля роботи. Яка там тепер у повiдь риба?
– пї багато в цьому роцi рибалки б'ють, – довгасте, бiляве, уже пропечене сонцем i вiтрами обличчя хлопчика було зосереджене, i в чорних очах, так само як у Дмитра, приховувалась стримана радiсть, а батькiвський з горбинкою нiс трепетав рожевими, трохи пiдрiзаними посерединi нiздрями.
– Як тобi не совiсно, Андрiю. Це ти цiлий день по полях гасав!
Помовчав хлопець. Обличчя стало ще бiльш зосередженим.
– Нi, мамо, я тiльки пiсля пiзнього обiду пiшов, – поглянув на матiр. I в очах погасли свiтлi горошинки.
– А за Ольгу забув?
– Нi, не забув. Якого свистуна iз верболозу вирiзав, – усмiхнувся хлопець, виймаючи з кишенi двобiчного свистка. – Тепер повна хата в нас музики буде. От жаль, що мене тато на рибалку не взяли.
– Ех ти, рибалко. З миски тобi ще рибу ловити, – любовно охопила мати рукою сина, i той поважно вiдхилився назад, оглянувся, чи не побачив хто – пригортають, наче маленького.
А шо вiн уже був не маленьким, а поважним i шануючим себе господарем – це, крiм матерi, знали усi: i школярi, i вчителi, i рибалки, i, особливо, шофери. Пiдсвiдоме наслiдуючи батька, вiн мiг з таким гордовитим виглядом пройти по селу, що й найзапеклiшi забiяки не наважувалися зчепитися з ним. Андрiй навiть з батьком часто говорив незалежним, розсудливим тоном.
Помiтивши пристрасть сина до машин, Дмитро зайшов у школу, запитав учителя, як учиться його школяр.
– Прекрасно, Дмитре Тимофiйовичу. Блискуча пам'ять у хлопця. Тiльки зосереджений не по роках. Що гасає по машинах – не бiда. Йому це навiть у користь: мiж людьми може говiркiшим ставатиме, – i розсмiявся. – Пригадав я, Дмитре Тимофiйовичу, одну пригоду в себе в класi. Пояснив якось новий урок i питаюся:
– Дiти, зрозумiло?
– Зрозумiло, – веселим хором вiдповiдає моя малеча.
– А хто перекаже?
I раптом тиша в класi. Завмерло все.
– Так хто ж розкаже урок?
– Я! – швидко пiднiмає руку синок Варивона Очерета. – Дивлюсь на нього, а на обличчi хлопця стiльки дитячої радостi, смiхотливої хитростi i якоїсь непевностi, що нiякий артист цього не передасть. I раптом мiй школяр, лукаво блиснувши очима, замiсть уроку випалює: «А мої мама сьогоднi пекли пирiжки з ожиною. Смачнi, смачнi» – i швидко сiдає на мiсце. Ця вiдповiдь була такою несподiванкою для мене, що я ледве не покотився зi смiху. Та й в класi аж шибки затряслися. Пересмiялись усi. Бачу, Андрiйко пiдiймає руку, нахмуривсь i каже серйозним-пресерйозним голосом: «Василь Очерет трохи неточно вiдповiдав». I розповiв увесь урок. Та як розповiв! З такими доповненнями, про якi я нi словом не обiзвався.