Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Ти ж звiдки це знаєш?
– В мого тата книжки є…
Раз пiсля закiнчення учбового кварталу Андрiй принiс кулька з цукерками i печивом. Усе розподiлив на п'ять частин i почав дiловито обдiляти домашнiх.
– Андрiю, якi в тебе одмiтки? – поцiкавився Дмитро.
– Одноманiтнi.
– Як це так?
– Усi – вiдмiнно.
Поспiшаючи до правлiння колгоспу, Степан Кушнiр побачив, як з бiчної вулицi вийшла його дружина; зробивши вигляд, що не помiтив її, заклопотано попрямував у протилежний бiк: зараз нарватися «на домашнiй контроль» найменше, що бажалось. Може вiн i проскочив би в зелену, обсаджену тополями вуличку, але в цей час її затопив табун молодняка: телята, з по-осiнньому вогкими очима, погойдуючись, пливли i пливли нiжними золотистими хвилями.
«Важний молодняк», – посторонившись на обочину, пильно слiдкував за живим коловоротом.
– Любуєшся, Степане? – пiдiйшла до нього Ольга Вiкторiвна, струнка чорноока молодиця. Важкi воронi коси вiдхиляли її голову трохи назад, i тому похiдка Ольги Вiкторiвни здавалась гордовитою, мiцною.
– Любуюсь, жiнко… Гляди, рокiв через два у нас молочнi рiки попливуть. Молочнi.
– Тiльки якi то будуть береги? – так сказала, що чоловiк зразу ж посторонивсь i заспiшив на ферму.
– Ти, Ольго, йди додому, а я ще перевiрю одне дiло. Скоро повернуся.
– Може, разом пiдемо?
– Чого там разом? Якось i без головихи сьогоднi обiйдеться. Ти за цiлий день натомилася на буряках. Вiдпочинь, – великодушно пожалував.
– Спасибi, чоловiче. Як ти менi даси кращу землю якоїсь ланки – бiльшого вiдпочинку й не попрошу, – промовила з насмiшкою i строго поглянула на Степана виразними заволоженими очима.
– Та коли ви вже менi спокiй дасте? I дома нема тобi нiякої пiдтримки, – загорячився Степан. – От нехай тебе оберуть головою, побачимо, як ти працюватимеш, якої заспiваєш!
– Та вже якоїсь заспiваю. Нi голосу, нi розуму, мабуть, не втеряю. А тебе тодi поставлю на ланку, на саму пирiїсту землю поставлю.
– Зроби милiсть. Як будуть перевибори, сам твою кандидатуру виставлю. Сам виставлю.
– Що ж, рекомендацiя не з кращих, але спасибi й за це – все-таки рiдня заступиться за рiдню, – усмiхнулась i притулилась до руки чоловiка. – Степане, прослiдкуй за одним трактористом, що бiля Бугу працює. Дуже хитро оре чоловiк: умiє мiлку оранку заличкувати для людського ока кiлькома глибокими скибами.
– Це я зараз зроблю! – повеселiшало слово Степана: не сподiвався, що владна дружина так швидко закiнчить неприємну розмову.
– А я на ферму загляну. Яке там у тебе важливе дiло було?
– Та… – зам'явся Степан.
– Тепер розумiю: ти просто тiкав од мене. Правда, Степане?
– Правда, Ольго! – весело погодився, i обоє засмiялися.
V
Дмитро, дарма що став ширшим у плечах i наче побiльшав на зрiст, легко зiскочив на ще пругку землю i поклав руку на коротко обстрижену гриву. Кiнь, махнувши головою, вткнувся губами в плече бригадира i застиг на мiсцi, трохи пiднявши передню, в бiлiй панчосi, ногу. На розумне синє око золотою сiткою впала тiнь довгої вiї.
Дмитро, примружуючись, любовно оглянув коня, i той легко вдарив його м'якими, темного оксамиту губами в ямку мiж плечем i грудьми.
– Як грається з тобою, Дмитре Тимофiйовичу, а iншого й не пiдпустить до себе, – пiдiйшов вусатий старший конюх Василь Денисович Карпець.
– Бо Дмитро Тимофiйович любить i шанує худобину.
Його по голосу конi за кiлометр пiзнають, – вийшов зi стайнi Варивон Очерет. – Вони музикальний слух мають.
– Знаю, знаю, – замахав руками Василь Денисович. – Ти б що-небудь новiше сказав.
– Новiше? – з удаваною образою промовив Варивон. – Воно б i можна, та, значить, часу нема – на рибалку їдемо.
– Так ти коротко обрисуй картину… Може, мого закупиш? У мене тютюнець як саме здоров'я, – пiддобрюючись, вийняв з кишенi новий портсигар. В очах зник хитруватий блиск, i все обличчя стало однiєю настороженою увагою.
Василь Денисович був поганим грамотiєм: ледве сяк-так читав газету, але всiма новинами крiпко цiкавився. Чiпкий практичний розум швидко схоплював усе, як вiн казав, iз розумної науки про найрозумнiших тварин. В тяжкi часи, коли ворожа рука потруїла бiльшу половину колгоспних коней, Василь Денисович вперше виступив на колгоспних зборах. Скинув свою кудлату та велику, як стiжок, шапку i, важко переминаючись з ноги на ногу, сказав: