Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– I дуже просто таке може бути. Вiн усюди загляне, все його цiкавить. Ну, i клiпай очима перед народом, – погодився Варивон.
– От i думаю не тiльки про графiк, а про врожай про бiльшовицький. Бо я не дощову годину в колгоспi, як отой Василенко – душа спекулянтська – пересиджую. То життя наше i наших дiтей. Отож i хочу робити, щоб не так-сяк день до вечора дотягнути, аби трудодень записали. Чи як ти думаєш? Крамовому треба, щоб усе в правильнi строки виконувалось. Мене ж найбiльше цiкавить, щоб правильно вродило…
– Разом будемо, Дмитре, вiдстоювати це дiло. Тiльки щось Кушнiр пасує перед Крамовим.
– Пасує. I чоловiк хороший, а заїдатися з отим начальством не хоче.. Мовляв, так спокiйнiше буде. А той спокiй боком вилiзає… Раннi я надiюсь посiяти швидше за всi бригади. А от з гречкою – труднiша задача.
– В скiльки строкiв думаєш сiяти?
– В скiльки? – перепитав Дмитро i ще бiльше нахмурився. – Не в два i не в три.
– У чотири? – здивувався Варивон.
– В один.
– Ти що? – аж вражено зупинився. – Де це чуване, Дмитре? Тодi увесь масив може пiд «запал» попасти.
– Ех, Варивоне, думка одна мене увесь час непокоїть, – аж зiтхнув. – Непокоїть, що ляжеш спати – не спиться. I в снi це саме приходить. Ти кажеш – у три строки. Цю веремiю добре я знаю. Схожа вона на байку про цигана, який мав трьох синiв, i всi три були угадайлами: хтось iз них неодмiнно угадає чи дощ сипне, чи снiг потрусить, чи погода буде. Так i гречка: один iз трьох посiвiв щось i вродить. Але це слiпе щастя, слiпе, як зiнське щеня. Так мiй дiд i прадiд сiяли, б'ючи поклони до самої землi: не окривдь нас. Та ще й ми пам'ятаємо, як старi люди, скидаючи штани, сiяли просо в мiсячнi ночi: щоб вродило воно i горобцi зерна не визбирали…
Варивон розреготався:
– Пригадуєш, як раз у Карпця, коли вiн в однiй сорочцi такою агротехнiкою займався, хтось штани украв? Потiм проходу чоловiковi не було.
– Ось така агротехнiка давно вже спорохнявiла, – усмiхнувся Дмитро. – А чого ж ми повиннi сiяти гречку в три строки, кидати в пiзнiй, закам'янiлий грунт, коли там уже паразити висмоктали вiльгiсть i добриво? Я хочу в один, в найкращий строк посiяти I зiбрати високий врожай. Тут менi наука повинна пособити, а метеорологiя – пiдказати, яка буде погода. Колгоспники ми!
– Це ти здорово! – схвально кивнув головою Варивон. – Тут є над чим подумати. Жива думка!..
На лузi з-пiд нiг з фуркотом зiрвалося кiлька крижнiв i, важко розбиваючи крильми ледве просвiтлену передсвiтанкову темряву, полетiли до рiки. Потiм зигзагами злетiли вгору двоє бекасiв, i знову зоряна тиша вгнiздилась над вогким незатуманеним привiллям.
– Чуєш, як трава росте? – зупинив Дмитро Варивона бiля щебетливого рiвчака.
Вода дiвочими вiнками кружляла помiж берегами i мелодiйно поспiшала до широкого Бугу.
Пригнувшись до самої землi, друзi яснiше побачили обриси двох дорiг, що збiгали i переливалися попелястими смужками через пагорбок, самотнiй мовчазний вiтряк i темний обрис хати мельника. I небо од землi вже починало братися присiлком, а в ньому iскорками жеврiли низькi зорi.
В слизькiй торбинi важко схлипнула рибина, i знову тиша така густа, хоч ножем край. Та чутке вухо i в нiй вловить, як ворушиться i розводить луговину непокiрне корiння.
Тихо, спокiйно i мiцно проростає земля. Так i дитина першi мiсяцi росте в материнiм лонi.
– Луги в цьому роцi треба по-хазяйськи допильнувати.
Поле вже навчились доглядати, а за сiнокiс забуваємо. Однi клаптi сiна перепало на трудоднi. Мусив у тестя позичати, щоб дозимувати корову. А вже якось тепер i позичати, i купувати не подобає – гордiсть появилася: хiба ми старцi? Хватило, значить, розуму добитись доброго врожаю, хватить, думаю, i траву доглянути.
– Тепер я чую голос мужа – не дитини, – вiршем вiдповiв Дмитро. – За луги чи не нам з тобою прийдеться взятись, бо не подобається щось менi наш луговик Кузьма Василенко. Вiн би щодня тiльки в чарку заглядав. Кажуть, не одну копицю сiна за могоричi в iншi села сплавив.
– Вiн може. За чарку його, значить, всього купиш. Дуже дрiбненький чоловiк. А сюди треба такого, щоб вiн любив сiнокiс, як скажiмо, ти любиш поле. Може Полiкарпа Сергiєнка? Вiн i полювати на птицю буде, i за дiлом догляне. А наговорить уже потiм всякої всячини, що й не переслухаєш, – засмiявся Варивон.