Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Перед нашою Бригадою ворог був розбитий, не був в силі нас переслідувати, і відступ був майже без втрат. Змучені боями, безсонням і відступом, приступили до будування нових оборонних становищ. Полковник Дяченко виїхав по виклику до Штабу Корпусу, і якраз в час його неприсутносте проголошено капітуляцію Німеччини.
Німці панічно кидали зброю. Штаб Бригади дав наказ частинами відступати на захід, в напрямі до ріки Ельби. В той час наш Штаб ще мав точні інформації про рух ворожих сил. Всім командирам частин переслано точні інформації про ситуацію.
Відмарш на захід був дуже тяжкий, хоч ворог нас не переслідував. Він старався всі там військові частини окружити і не допустити вислинутись з їхніх рук. Тому, щоб сповільнити наш відступ і віддячитись за Дивізію Косцюшки, большевицькі літаки, ескадра за ескадрою, низькими полетами на протязі цілого дня шматували наше помучене вояцтво. Там Бригада понесла 60 % знищення в людях і матеріялі. Ніч була спокійна, і по короткому відпочинкові дальше форсованим маршем відходили ми на захід. Треба було занятися раненими і вбитими. При тому вже тут багато вояків зникло; перебираючись в реквізоване у німців цивільне вбрання, вони губилися серед населення.
В 4-ій годині ранком ще наші санітарні вози (це все, що нам залишилось) переїхали з раненими через Ельбу. Коли ж наші частини-розбитки добились туди вже о 8-ій годині ранку, то всі мости вже були обставлені большевиками. Ми є в окруженні!
Скрившись у глибоких лісах, ми провели розвідку над Ельбою і на підставі зібраних інформацій рішили залишки Бригади розділити на групи по кілька осіб (один, що знає німецьку мову), і самостійно кожна група мала пробитись до американців. Я особисто відійшов з останньою групою.
Багатьох большевики виловили, багатьох розстріляли, напевно сотні заслані в табори. Частина дісталась до Баварії. Там вояки Бригади не тільки що вдержували між собою зв'язок, але взаїмно допомагали собі пролазити різні "скринінги" (перевірки. -Ред.). Включилися активно в роботу Військового Центру при ЗП УГВР, а після того працювали в різних військових референтурах військовими референтами та інструкторами на різних військових вишколах. А дальше вояки Окремої Протипанцерної Бригади виїхали до Австралії, Аргентини і Америки та включилися активно в інші наші комбатантські організації.
Під час часу перебування Бригади в резерві Панцерного Корпусу Полковник П. Дяченко одержав наказ від Генерала Шандрука перейменувати Бригаду на 2-гу Українську Дивізію. Наказ був відчитаний під час вечірнього апелю в сотнях. Мені відомо, що Ген. П. Шандрук особисто таємно наказав Полковникові П. Дяченку використати всі можливості і не втягатися в бій та при першій нагоді відтягти цілу частину на захід, але, на жаль, такої можливости не було.
Підготовано вже багато цікавого матеріалу про 2-гу УД УНА, дальше його підготовляємо, і в свій час появиться все друком. А коли йде про зв'язок з Командиром, який у 1965 році відійшов у вічність, фізично це прямо неможливо! Багато з нас майже що кілька тижнів відвідуємо Його могилу на Цвинтарі-Пам'ятникові в Бавнд-Брук і складаємо Йому наш салют!
Не хочеться вірити, що п. бунчужний Городиський, який не мав нічого спільного з 2-ю УД УНА, так з легкої руки не тільки ображує почуття вояків цеї Дивізії, але й міною знавця відбирає право бути 2-й УД УНА тим, чим вона насправді була.
Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). - 1971. — Ч. 5 (55). -С. 73–76.
Звернення оргкомітету побудови пам'ятника Петрові Дяченку
23 квітня 1965 року в Філадельфії (США) після тяжкої недуги відійшов у кращий світ св. пам. Генштабу генерал-хорунжий Петро ДЯЧЕНКО, лицар Залізного Хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного Хреста.
Хто ж не знав генерала Дяченка? Як командир Полку Чорних Запорожців, або т. зв. Чорношлишників, він враз із своїм Полком в Історію Українського відродженого Війська вписав найкращі сторінки. Гідно репрезентував нашу славну кінноту. Не відбулося ні одного бою, у якому б Полк Чорних Запорожців не брав уділу та не вийшов переможно. У кожній акції командира Петра Дяченка бачили на чолі свого Полку. Всю Визвольну боротьбу Петро Дяченко провів у перших лавах на фронті. Тяжко ранений у боях з москалями, не залишив він лав славної кінноти і по видужанні з цілим запалом продовжував боротьбу, ставши знову на чолі Чорних. В боротьбі з Москвою згинули і його два старші сини, котрих він виховував як українських патріотів. Ніколи не дбав про своє особисте життя. До Америки прибув в уже старшому віці і міг заробляти лише на денний прожиток. Залишив по собі дружину і молодого сина.