Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Роман. Ну, то я не тільки прошу, а просто благаю! Кристино, ну, що мені ще зробити, хочеш — стану на коліна? Ось, візьми цю абстрактну квітку мосьє Люрса. (Стає на одно коліно).
Я. Перестань, той літній добродій, з яким ти розмовляв, уп’яв у нас очі.
Роман (підводиться з колін). Нічого, то професор Бродовський, страшенно нудний тип.
Я (помітивши, що Роман починає перегравати). Ходім оглянемо картини мосьє Люрса.
Ми повільно йдемо втрьох, зупиняємось, розглядаємо якусь тканину, на ній я ледве вгадую оголену жіночу постать.
Кшиштоф (надувшись). Не люблю Пікассо.
Роман. Це не Пікассо.
Кшиштоф (на подив мені, бо я знаю, що він великий прихильник модерного мистецтва). Однаково. Не люблю, коли художник робить з людей інвалідів. У людини все повинно бути на своєму місці. Голова, руки, ноги і так далі.
Роман. Безперечно! В людини неодмінно все повинно бути на місці. Але в мистецтві людина зображується не такою, як вона є, а такою, якою нам здається. Це збуджує нашу уяву і збагачує наше життя.
Кшиштоф. Мені людина завжди здається такою, як вона є насправді.
Роман. Та невже? (Бере Кшиштофа під руку й шепоче йому на вухо). А коли ви лежите з молодичкою в ліжку…
Далі я не розчула, обидва засміялись, і ми повагом рушили далі. Час від часу Роман кидав якесь зауваження. Ми йшли уздовж стін, обвішаних якимись дуже барвистими тканинами, ескізами й рисунками, яких я не розуміла, та, зрештою, думки мої були далеко від них.
Глянула на Кшиштофа: він іронічно усміхався, раз у раз підносив руку і довго, демонстративно дивився на годинник. Мені стало жаль його; ні, я не хотіла його втрачати. Я сказала:
— Мені страшенно хочеться курити. Може, вийдемо в хол, покуримо?
Я гадала, що Роман тепер попрощається, це було б мені на руку, я хотіла лишитися з Кшиштофом, а по правді сказати, сама не знала, чого хочу. Ми посідали у плетені крісла й закурили. Роман мовчки переглядав каталог. Крізь відчинені двері я бачила анфіладу залів, де яскравими барвами вигравали картини. Здалеку вони мені навіть подобались. Я подумала, що через ці виставочні зали пролягає серед дивовижного краєвиду дорога в якийсь інший світ; і ще я подумала: але який же цей світ сумний і чужий мені. Подивилась на Кшиштофа: він курив, раз у раз струшуючи сигарету, хоч попелу на ній не було й сліду. Несподівано він підвівся і сказав:
— Мені пора.
Роман пробував його затримати, але Кшиштоф рішуче заявив, що залишитись не може. Мені стало сумно, коли він пішов, я ж цього не хотіла. До залу ми не вернулись, посиділи ще трохи в холі. Звичайно, знов перейшли на «ви». Коли я спитала, як Анджей склав екзамен, Роман ухильно відповів, що подробиць не знає, до нього дійшла тільки чутка, що Анджей намагався зробити якісь вельми сумнівні спрощення в задачі на біном Ньютона, і що взагалі йому доведеться багато попрацювати. Роман споважнів і замислився, здавалось, йому набридло моє товариство. Нам якось не було про що говорити. Я спитала ще, звідки він так добре знає мистецтво. Роман відповів, що його знання в галузі мистецтва вельми скромні і він сам не дуже-то вірить у те, що говорив хвилину тому, він зробив це просто так, щоб потішити мене. Я подякувала й люб’язно сказала, що в нього все вийшло чудово. Ми розсталися на стоянці, він сів на свій мотоцикл, повільно описав коло і влився в потік машин, що плинув центральною вулицею. Я вернулась до тьоті Марисі, було пів на третю. Того ж дня я виїхала додому швидким поїздом о 17.18.
Тут було чотирнадцять сторінок, які я вирвала.
Власне, видерла цілий аркуш, всі шістнадцять, разом з двома чистими. Чому я так зробила? Це ж мій особистий щоденник. Але є речі, в яких ми неохоче признаємося навіть самим собі, а що вже казати, як коли-небудь про них прочитає хтось сторонній! До того ж це було страшенно безглуздо написано. Мені аж недобре робиться, як згадаю. Може, коли-небудь я ще вернуся до тих подій. Напевно, вернуся. Хтозна, може, саме на чотирнадцятьох вирваних сторінках мого щоденника й була відповідь на те, про що я писатиму далі. Але я сама не зовеш розумію, як це сталося. Все діялось, немов уві сні або в якійсь грі.
Те, що я викинула зі щоденника, стосувалось минулого року. Тепер уже липень 1958-го. Сьогодні тиждень, як я стала дружиною Романа і звуся Кристина Аксман.
По-моєму, це дуже дивна історія. Якби рік тому хтось сказав мені, що я вийду за Романа, я назвала б ту людину божевільною. Але ми, очевидно, здатні звикнути до найдивовижніших речей.