![Левіафан прокидається [calibre 5.10.1] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/6/9/2/leviafan-prokidaetsya-calibre-5-10-1-download.jpg)
Левіафан прокидається [calibre 5.10.1]
- Автор: Кори Джеймс С. А.
- Серия: Простір #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Переводчик: Джозефус Алоїзій Міллер
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Левіафан прокидається [calibre 5.10.1]». Краткое содержание книги:
Водовоз «Кентербері», що транспортує лід з кілець Сатурна до станцій Пояси Астероїдів, під час чергового рейсу засікає сигнал лиха від корабля «Скопулі». Прибувши на місце, екіпаж «Кентербері не виявляє на його борту жодної живої душі. Гірше того, рятувальна місія несподівано перетворюється в гонку на виживання. Капітан Джеймс Холден і вцілілі члени його команди стають володарями смертоносної таємниці.
А на станції Церера в Поясі Астероїдів детектив Міллер починає пошуки зниклої дівчини. Розслідування приводить спочатку до «Скопулі», а далі - до Джеймсу Холдену. Зникнення Джулі Мао стає ключем до розгадки жахливого злочину, замовники якого не посоромляться розв'язати повномасштабну війну між Землею і Марсом, щоб досягти своїх цілей.
Джим вдягнув теплі бавовняні штани і пуловер, провів долонею по волоссю і вийшов до вітальні. Міллер сидів на його дивані з чашкою паруючої кави.
– Смачна кава, – почав детектив.
– Тож, я слухаю, – відповів Голден, сідаючи у крісло напроти.
– Отже…
– Тобто це буде розмова, у якій ти доводитимеш, наскільки був правий, вистреливши неозброєній людині в обличчя, та наскільки я наївний, аби це зрозуміти, так?
– Взагалі-то…
– Дідько, я ж тобі казав, – перебив його Голден, відчуваючи, як пече щокам, – досить цього. Якщо ти ще раз розіграєш суддю і ката одночасно, то підеш додому пішки.
– Так.
Просте визнання провини збило Джима з пантелику.
– Чому?
Міллер сьорбнув кави і поставив чашку. Підняв руку, зняв капелюха і жбурнув його на диван.
– Він збирався викрутитись.
– Пробач, – перепитав капітан, – чи ти пропустив ту частину, де він у всьому зізнається?
– Це не визнання було, а вихваляння. Він недоторканий, і знав це. Забагато грошей, забагато влади.
– Прутня. Ніхто не може вбити півтора мільйони людей і не бути покараним за це.
– Люди залишаються безкарними весь час. Винні по вуха, але якось викручуються. Докази. Політика. В мене недовго напарником була Масс. Коли Земля відпустила Цереру…
– Зупинись, – вчергове перервав його Голден, – мені все одно. Я більше не хочу чути твоїх історій про те, як робота копом зробила тебе мудрішим, глибшим і навчила дивитися правді в вічі. Як я вже казав, все, чого ти досяг, – то це зламав собі життя. Так?
– Ага, так.
– Дрезден та його приятелі з «Протоґену» вирішили, що вони можуть обирати, кому жити, а кому помирати. Звучить знайомо? І не кажи мені, що цього разу було інакше, тому що всі весь час це кажуть. Але це не так.
– Не помста це, – сказав Міллер дещо гаряче.
– Ой, справді? Чи це не про ту дівчину з готелю? Жулі Мао?
– Упіймати його – так. Вбити його…
Детектив зітхнув і кивнув сам собі, потім підвівся, відчинив двері. На порозі зупинився і повернувся з виразом непідробного болю на обличчі.
– Він нас заговорював, – промовив він, – всі ці речі про зірки, і захист нас від тих, хто направив цю штуку на Землю. Я навіть почав було думати, що це йому зійде з рук. Можливо, ситуація значно масштабніша за всі ці «добре» і «погано». Я не кажу, що він запевнив мене. Але він змусив мене вважати, що «може бути», розумієш?
– І за це ти його встрелив.
– Так.
Голден зітхнув зі схрещеними руками, потім оперся на стіну біля відчинених дверей.
– Амос вважає тебе праведником, – сказав Міллер, – ти в курсі?
– Амос вважає, що він поганець, тому що вчиняв речі, за які йому соромно, – відповів капітан, – він не завжди довіряє собі, але той факт, що його це турбує, каже, що він не поганець.
– Ага… – почав було детектив, та капітан його перебив:
– Він заглянув у свою душу, побачив там плями і захотів очиститись. Але ти? Ти лише розводиш руками.
– Дрезден був…
– Це не про Дрездена. Це про тебе. Я не можу тобі довіряти серед людей, про яких я турбуюсь.
Голден дивився на Міллера, чекаючи на відповідь, але коп лише сумно кивнув, почепив капелюха і пішов геть по ледь вигнутому коридору. Він не озирнувся.
Джим повернувся в помешкання і намагався розслабитись, але почувався роздратованим та нервовим. Він би ніколи не вибрався з Ероса без Міллерової допомоги. Без варіантів.
Виштовхати його недослухавши було невірним рішенням. Незавершеним.
Правда була в тому, що у нього по шкірі повзали мурахи щоразу, коли він залишався з Міллером в одній кімнаті. Коп був мов непередбачуваний пес, який міг лизати тобі руки, а потім вхопити за литку.
Голден розмірковував над тим, аби подзвонити Фреду і попередити його. Але натомість набрав Наомі.
– Привіт, – відповіла вона після другого гудка. На задньому фоні чулося барне шаленство, підживлена алкоголем туса.
– Наомі, – мовив він, потім замовк, намагаючись придумати, якесь виправдання дзвінку. Але коли не зміг придумати жодного, то сказав прямо:
– Тут Міллер щойно заходив.
– Ага, він зустрів нас з Амосом нещодавно. Що хотів?
– Не знаю, – сказав Джим і зітхнув, – можливо, попрощатися.
– А ти що робиш? – запитала старпом. – Хочеш побачитись?
– Так. Так, хочу.
* * *
Голден не відразу упізнав бар, але після того як замовив скотч у професійно-привітного офіціанта, зрозумів, що це те саме місце, де він сто років тому спостерігав, як Наомі співає белтерський панк. Вона підійшла і всілась напроти нього в кабінку, щойно Джиму принесли випити. Офіціант запитально глянув на жінку.