Левіафан прокидається [calibre 5.10.1]

Амос із Наомі розташувались за столиком у кутку. Ні Голдена, ні Алекса не було. Простіше, але не сильно. Він пішов до них. Першою його помітила Наомі, детектив завважив дискомфорт на її обличчі, прихований так само швидко, як і з’явився. Амос повернувся глянути, на що вона так реагує, але ні кутики очей, ні кутики рота не торкнула посмішка. Міллер почухав руку, хоча вона й не чухалась.

– Агов, – привітався він, – можу вас пригостити випивкою, народ?

Тиша затяглася на мить довше, аніж треба було б, і тоді Наомі вимушено посміхнулася.

– Звісно, але по одній. У нас… справи. Завдання капітана.

– Ага, – повторив Амос, брешучи ще більш неоковирно, аніж Наомі, через що брехня його ставала ще більш очевидною, – справа. Важлива.

Міллер присів, підняв руку, привертаючи увагу офіціанта, і коли той кивнув, вперся ліктями в стіл. Це була сидяча версія бійцівської стійки: нахилившись вперед, руками захищає м’які місця на шиї і животі. Так чоловіки стають, коли очікують удару.

Офіціант приніс пиво, Міллер розрахувався за нього з грошей АЗП і сьорбнув.

– Як корабель? – запитав він нарешті.

– Збирається потроху, – відповіла старпом, – вони з нього все гівно вибили.

– Але він все ще літає, – додав Амос, – міцний, сучий син.

– Ну тоді все чудово, – сказав детектив, зашпортався в словах і мав почати спочатку: – Народ, коли відчалюєте?

– У будь-який час, коли капітан накаже, – Амос знизав плечима, – ми тепер герметичні, тож хоч завтра в путь.

– І якщо Фред дозволить, – додала старпом, і тут-таки скривилась, немов бовкнула зайве.

– То он в чому справа? – запитав Джо. – АЗП тисне на капітана?

– Та щось в голову влізло, – відповіла жінка. – Слухай, дякую за випивку, справді. Але думаю, що нам варто йти вже.

Міллер набрав повітря і повільно його випустив:

– Ага, окей.

– Ти йди, – сказав Амос, – а я дожену.

Наомі кинула незадоволеним оком на здорованя, але Амос відповів посмішкою. Це могло означати що завгодно.

– Добре, – погодилась офіцер, – але не затримуйся надовго, ок? Справа.

– Для капітана, атож. Не хвилюйся.

Наомі встала і пішла геть. Її спроби не озиратися були очевидними. Міллер глянув на Амоса. Світло надавало механіку якогось демонічного вигляду.

– Наомі гарна людина, – сказав здоровило, – знаєш, вона мені подобається. Схожа на мою меншу сестру, тільки з головою на плечах. Я б її виграв, якби вона дала, знаєш?

– Еге, – відповів Джо, – мені вона теж до смаку.

– Вона не така, як ми, – з тону Амоса зникла теплота і гумор.

– Тому вона і впала мені в око, – ці слова детектива були вчасними. Механік кивнув.

– Щодо капітана. Ти зараз у лайні по вуха.

У тьмяному світлі місце, де пивна піна торкалася скла, біліло, мов тюль. Міллер повернув бокал на чверть, аби краще роздивитися.

– Тому що я вбив того, кого варто було? – запитав детектив. Гіркота в його словах не була сюрпризом, але вона була глибшою, аніж він очікував. Амос не чув її або, що ще краще, не звертав уваги.