Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
За останні кілька тижнів Сюзен часом дозволяла собі помріяти про те, що у вирішальний момент Торін виявиться неспроможним, не зможе кувати залізо. Вона чула, що таке часом трапляється з чоловіками, коли вони старіють. Але тепер твердий, налитий кров’ю прутень, що притискався до її сідниць, позбавив її навіть найменшої надії.
Вона спромоглася бодай на крихту дипломатії: спробувала зняти його руки з грудей замість вирватися з його обіймів. (Почувши це, Корделія вправно зуміла приховати своє величезне полегшення.)
— Мере Торін… Гарте… ви не повинні. Тут не місце і не час. Рея казала…
— Срати я хотів на неї і на всіх відьом! — десь подівся його культурний тон політика, поступившись місцем акценту, сильному, ніби в якогось селюка із глухомані Онніс-Форд. — Я хочу цукерку! Срати на відьму, я сказав! Хай їй заціпить! — сморід тютюну ставав такий нестерпний, що вона боялася виблювати. — Стій спокійно, дівчино. Стій спокійно, спокусо моя. Слухайся мене!
Якимось чином їй це вдалося. Десь у закапелках свідомості, де жив інстинкт самозбереження, вона сподівалася, що він помилиться і сприйме її трепет від огиди за дівоче збудження. Енергійно мнучи груди, він підтягнув її ближче до себе. Його дихання заклало їй вуха, наче смердючі випари парового двигуна. Вона заплющила очі й щосили стримувала сльози, а вони все просочувалися крізь повіки й тремтіли на її віях.
Багато часу йому не знадобилося. Він розгойдувався позаду неї вперед-назад, стогнучи, наче йому зсудомило живіт. Ось він лизнув мочку вуха Сюзен, і вона побоялася, що її шкіра від огиди зараз зніметься з тіла. На щастя, невдовзі вона відчула, як його тілом іде судома.
— Ох, так, пішла до біса, клята отруто! — мало не пропищав він і штовхнув її так сильно, що вона вгатилася б обличчям у стіну, якби заздалегідь не виставила вперед руки. А сам нарешті відступив.
Якусь мить Сюзен так і стояла, впираючись долонями в грубий холодний камінь стіни в майстерні швачок. У дзеркалі вона бачила відображення Торіна, а в ньому — свій фатум, звичайний і невідворотний. Фатум, порівняно з яким це було лише квіточками. Кінець дівуванню, кінець романтиці, кінець мріям, у яких вони з Роландом лежали у вербовому гаю, прихилившись одне до одного. Чоловік у дзеркалі сам чимось нагадував хлопця-підлітка, хлопця, який займався чимось забороненим, про що не можна розповідати матусі. Такий собі довготелесий парубок з дивним сивим волоссям, вузькими плечима і мокрою плямою, що розпливалася спереду на штанях. Гарт Торін мав такий вигляд, наче він не зовсім розуміє, де він і що з ним. Тієї миті на його обличчі вже не було хтивого виразу, але збентежена порожнеча, що прийшла йому на зміну, була аж ніяк не краща. Він нагадував діряве відро. Скільки води в нього не лий, вона все одно витече.
«Він повторить це знову, — подумала вона й відчула, як душу огортає жахлива втома. — Робитиме щоразу, коли буде випадати така нагода. Відтепер приходити сюди для мене — все одно що…»
Замки. Грати в Замки.
Ще кілька хвилин Торін просто витріщався на неї. Потім повільно, неначе уві сні, витяг заправлену в штани сорочку і опустив її, щоб прикрити мокру пляму. Його підборіддя блищало — від збудження він пускав слину. Відчувши це, він витер мокроту долонею, не відводячи від Сюзен погляду порожніх очей. Потім у них нарешті вигулькнула якась думка. Торін мовчки повернувся і вийшов з кімнати.
Із коридору долинули якісь звуки — вочевидь він на когось там наштовхнувся. Сюзен почула, як він бурмоче собі під ніс «Вибач! Вибач!» (перед нею він не вибачався навіть так, поспіхом), і до кімнати ввійшла Кончетта. Шмат тканини, по який вона ходила, був накинутий на плечі на кшталт боа. Від її проникливого погляду не сховалися ні блідість Сюзен, ні її мокрі від сліз щоки. «Вона промовчить, — подумала Сюзен. — Ніхто з них нічого не скаже, ніхто й пальцем не поворухне, щоб визволити мене з болота, в якому я загрузла. Якщо я благатиму допомогти, вони тільки скажуть „сама винна, дівчино“ і цим виправдають себе за те, що покинули мене напризволяще».