Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Серен К’єркегор якось написав: «Екзистенція трансцендентує логіку»[1017]. І саме прагнення моделювати реальність нібито утверджує нас у баченні двох світів. Один із них — це світ абстрактних (тобто не-реальних) модельних конструктів, крізь які ми сприймаємо світ, другий — це світ an sich, світ емпіричний, справжній, який не можна змоделювати (тому що він справжній і ним вже не порухаєш так, як з конструктами). Такі ж суперечності проектуються і на економіку. Усе ж є економічні моделі, які намагаються описати поведінку індивіда чи всього суспільства, і в яких усе ідеально сходиться. Втім, зазвичай ці моделі мають нереалістичну основу чи приводять до висновків, які не можна застосувати на практиці. Найчастіше стається і перше, і друге.

Фріц Махлуп усвідомлює всю гостроту цієї проблеми: «Економічна наука — це система апріорних правд, продукт чистого розуму, точна наука рівня таких універсальних законів, як закони математики — це суто аксіоматична дисципліна, система чистих дедукцій з ряду передумов, не відкрита для будь-якої перевірки чи спростування на основі практичного досвіду»[1018]. П’єро Міні йде ще далі й називає цей абстрактний науковий світ так: Весь світ власне ідей — це мертвий світ»[1019].

Науково осягнути можна тільки щось статичне, неспонтанне, передбачуване, тобто не-життєве. Це ціна, яку Декарт, а з ним і всі науковці, повинні заплатити за точність. Даниною за наукову точність і елегантність буде факт, що життя проходить повз науку. Заміною може стати світ логіки та абстракцій, які в цьому світі діють. Так ніби все, що не можна представити математично, втратило право на справжнє (наукове/емпіричне) існування. І в цьому пасивному світі й діє математика, так само як механіка, каузальність і всі наші (внутрішньо однорідні) конструкти. Абстрактні моделі можуть бути елегантними й гармоніювати одна з одною. Проте можуть бути і зовсім відірваними від реального світу живих.

Економіка умертвляє цей світ, наприклад, через уже згадуване закляття ceteris paribus, яким моделі відриваються від реальності. У такому штучному світі ми можемо формувати майже довільні моделі. Часто можемо спостерігати ситуацію, коли економіка є радше наукою про науку економіку, ніж про економіку. Врешті-решт на трюк із ceteris paribus звертає увагу й Гатчінсон, на думку якого, ідеться про один з двох основних способів, як економічна теорія борониться перед емпіричною верифікованістю (другий спосіб — це вже згадане від’єднання логіко-дедуктивних моделей від емпіричного змісту). Тому що в реальному світі ceteris — це не paribus, в економістів широке поле для польоту фантазії, і при цьому реальність не ставить перед ними жодних обмежень[1020].

У середньовіччі сперечалися щодо кількості ангелів, які можуть одночасно танцювати на вістрі голки, у наш час світом правлять маржинальні оптимізації. Проте в цьому світі середньовічна дискусія видається реалістичнішою вже хоча б тому, що супроти таємничих термінів теоретичної економіки, вістря голки все ж реальне, а образ ангела — всім доступний. Хай там як, жоден з обох способів теоретизування не можна виміряти емпірично, тож поза своїм дискурсом вони беззмістовні й непридатні для застосування. Вони набувають якогось значення лиш замкнені в їхньому власному світі.