Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
- А як зветься ваша планета? - запитав Марко.
- Просто Планета та й годі.
- Може, це військова таємниця? [387]
- Та ні. Як ви називаєте свою планету? Просто Земля. Тільки для інших планет ви вигадуєте чудернацькі назви: Марс, Меркурій і тому подібні.
- А як ви називаєте Землю? Капітан посміхнувся:
- Серена.
- Серена? Тоді я, значить, серенієць, чи, може, сереніянин. Сміха! Ось розповім про це у Тестаччо, то навіть волячі туші, що висять у холодильниках різниці, і ті зарегочуться.
- Що таке Тестаччо? - запитав колишній Паулюс.
- Ніщо. Це військова таємниця,- відповів Мар"-ко.- Серена... Ну що ж, хай буде Серена. Але мені цікаво довідатись, як я тут опинився.
- Про це тобі краще знати,- зауважив капітан.- Ти простував Молочним Шляхом, і ми виловили тебе магнітом. Нам наказали обстежити цю зону і подати допомогу потерпілим. Очевидно, про твої мандри вже стало відомо.
- Аби моя воля, то я б з Рима й носа не поткнув. Кілька хвилин тому я ще сидів у своїй кімнаті й навіть гадки не мав, що доведеться податися в мандри.
- Наше начальство своє діло добре тямить: воно знає, як із Рима сюди і назад у Рим добратися.
Коник-гойдалка
- Назад у Рим? Сподіваюсь, що колись доберуся,- сказав Марко.- Історія моїх пригод дуже коротка. Все сталося з дурного розуму, і то в мій день народження. Щоб ви знали, сьогодні мені минуло дев'ять років. Можете собі уявити, як я був прикро вражений, коли дідусь подарував мені коника-гойдалку. Спочатку я подумав: «Якщо дізнаються мої друзі, то в Тестаччо мені життя не буде». До того ж дідусь обіцяв був мені реактивного літака. А тут маєш - коник-гойдал-ка! З досади я мало не луснув.
- Отакої! Коник-гойдалка дуже гарний подарунок.
- Авжеж, для дітей ясельного віку. Та слухайте, що було далі. Взяв я цю шкапу, відніс у спальню [388] й цілісінький день про неї навіть не згадував. Надійшов вечір, я вже був роздягся, лягаючи спати, аж тут побачив коня і знову розсердився. А він стоїть, наче дурень, і мовчить собі. Та ви самі на нього подивіться. Бачите, який безглуздий вираз. «Що ж його робити? - думаю.- Як мені цієї шкапи здихатися?» І несамохіть сів я верхи. Не встиг я вставити ноги в стремена, як пролунав страшний гуркіт, все мені в очах потьмарилося, забрало дух. Я зажмурився... Коли ж розплющив очі, то вже вилетів з вікна і римські дахи втікали з-під моїх ніг.
- Чудова пригода,- весело гукнув капітан колишній Паулюс.
- Та де там з біса чудова. По-перше, було страшенно холодно, а я в самій піжамі. А потім, що ж тут чудового, коли кінь-гойдалка тебе не слухається... Правда, ви теж літаєте на коні...
«Вертай назад,- кричу я йому.- Вертайся негайно на землю». Та де там! Спрямувавши свого носа на Місяць, він мчав усе вище й вище. Вигляд у нього був такий самий безглуздий, як і тоді, коли його вийняли з коробки: ті ж невидющі очі, нерухомі ніздрі, у вухах тирса. Не було в ньому нічого живого, та й тепер немає. Самі бачите: жодного квадратного сантиметра живої шкіри, жодної волосинки на мальованій гриві. Постукайте його по череву, воно загуде, мов бубон. Я відразу збагнув, що в череві немає двигуна і пропелера і на хвості теж нічого такого немає. А він усе летів і летів. Хтозна-як. Та ще й прудко летів: Земля, по-вашому Серена, перетворилася на блакитну тарілочку. Зразу я був над Землею, аж раптом опинився під нею: спочатку мені здавалося, що я лечу вгору, потім - що знижуюсь, точніше, падаю в безодню нижче й нижче, швидше й швидше. Серена стала цяточкою серед мільйонів інших цяточок. «До побачення, Риме! Нема мені вороття,- казав я подумки.- Загубився в космосі, і ніхто не знатиме, де я подівся».
- Зате ж ти побачив видовище! Неабияке видовище, га? - запитав капітан.
- Я так розсердився, що ні на що не звертав уваги. Уявіть себе на моєму місці: викрадений дитячим ко- [389] ником! Викрадений чотириногим з пап'є-маше. Мій тато, мабуть, перевернув догори ногами все місто, шукаючи мене.
- Навряд,- озвався капітан.- Римські годинники, якщо не помиляюсь, показують зараз двадцять три години сорок хвилин. Твої батьки гадають, що ти спиш у своєму ліжку.
- А завтра? Та не будемо про це думати. Зрештою, я розповів майже все. За хвилину я побачив перед собою щось схоже на конячку з сотнею освітлених віконець на череві і сліпучими ліхтариками на копитах. Тоді ви мене зловили. От і все.