Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
І раптом почув негучний, але владний голос:
— Ти куди?!
Від несподіванки я випустив з рук гілки, за які тримався, і впав на коліна.
— Куди лізеш? — повторив голос.
— Нікуди... а... а що таке? — спитав я, все ще стоячи навколішках і даремно вдивляючись у гущавину,— того, хто казав, за кущами не було видно.
— Зараз навчання. Не бачив, чи що, прапори на вишці. Ану давай звідсіля!
Ясно. Вартовий. Коли навчання, завжди виставляють вартових на дорогах, що ведуть до військових таборів.
Сперечатися було ні до чого. Я повернувсь і навсидячки став спускатися вниз.
От чорт! І треба ж! Поставили якраз на цьому місці. Ну, нічого! Я його якось обмину. Зайду обережненько збоку — він і не вгледить. Ці вартові, по-моєму, просто так стоять, для проформи. Розвалився собі в кущах і покурює. Дуже воно йому треба. Хто сюди піде! Якби я просто на нього не наразився, він би, мабуть, і голови не підвів.
Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч і, перебігаючи від дерева до дерева, починаю обходити дот збоку. Тепер я пильную і намагаюся рухатись якомога обережніше. Та коли я вже був майже біля мети, з кущів почулося:
— Ти що — у піжмурки зі мною граєш? Ану давай звідси!
Помітив. Таки помітив, чортяка!
— Уже й грибочка пошукати не можна,— промимрив я і, набурмосившись, пішов назад.
От же ж!
Як же я тепер візьму інструкцію? Невже вони не знали, що будуть військові навчання? Не може бути. То що ж робить? Отак просто їхати додому, та й усе? А може, вони тому й звернулися до мене, що сподіваються на мою спритність, пронирливість, на те, що я зможу непомітно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тоді такі — «вони»? Якщо вони хочуть робити щось таємно від армії... Може, «вони» — шпигуни? Е, ні! Юринда! Досить з мене шпигунів. Були вже в моєму житті «шпигуни». Книш і Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такі дурні, щоб їх хлопчаки виловлювали.
Та й не стану я робити нічого шпигунського, що я — бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тоді вже...
Але додому так просто йти я не можу. Мушу дістати з
амбразури ту інструкцію. Мушу! Бо інакше я не поважатиму себе.
Я беру Вороного за сідло і струшую, щоб він подав голос — задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потім сідаю і кручу педалі по дорозі — нібито в бік села. Але од'їхавши метрів сто, так що з доту мене вже ніяк не видно, звертаю в ліс, ховаю Вороного під папороттю в окопі і по-пластунському, на пузі, починаю в обхід скрадатися до доту. Я повзу довго і обережно, через кожні два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарешті переді мною дот. Вартового ніде не видно. Він, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теж з того боку. Вихід один — пробиратися через руїни доту і спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати — пробратись. Я вже казав, що весь дот заріс густезною і немилосердно жалючою кропивою. І одна справа іти такою кропивою на повний зріст, розсуваючи її якоюсь гілкою, а зовсім інша — повзти нею на пузі, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.
Я ліз уперед маківкою, опустивши лице до землі і прикриваючи його однією рукою. Розсував кропиву просто своєю маківкою. І поки голчасто-зубчасте кропив'яне листя проходило по волоссю, я його не відчував. Та коли во-
но торкалося шиї, мене всього пересмикувало — наче хто лив мені за шию окріп.
Але найбільше страждали вуха. Бідні мої великі відстовбурчені вуха. Мені навіть здавалося, ніби я чую, як вони сухо тріщать, палаючи жарким полум'ям. І здавалося, що не кропивою лізу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зціплював зуби і ліз, ліз, ліз...
— Мда-а! — почув я раптом над головою.— Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!
Лайнувшись про себе останнім словом, я підвівся.
На похилій брилі доту, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Іванов. То був він! І десь у глибині душі ворухнулася в мене схвальна думка: «А вартовий він таки непоганий, не пропустить».
Митя Іванов дивився на мене беззлобно, з цікавістю. Мої геть пожалені кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.
— Ну, так що тобі треба? — спитав він усміхаючись.
— Нічого,— я ще не встиг придумати.
— Нічого? Гм. Значить, дурень,— з розчаруванням сказав він.— А може, все-таки треба?
І раптом у мене майнула думка: «А може, це все спеціально? Щоб мене перевірити?»
Ну, так ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч мені б дуже хотілося довести, що я таки не дурень, але не скажу нічого.