Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
«Виходить, солдати — такі ж самі школярі, тільки дорослі,— подумав я.— Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцінки і рівнятися на відмінників? А я так мріяв закінчити школу і назавжди позакидати всі підручники на найвищу вербу, щоб і не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тільки й життя, поки без штанів бігаєш і грамоти не знаєш. А як пішов до школи — кінець, гимбель! Запрігся на всеньке життя у двієчники...»
— Клас тактики,— не обертаючись, сказав офіцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопані ряди довгих лавок, як у літньому кінотеатрі, тільки замість екрана на дереві висіла чорна шкільна дошка.
— Спортплощадка, «Смуга перешкод», да,— знову, не обертаючись, сказав офіцер.
«Спортплощадка» була велика, там і футбольне поле, і волейбольний майданчик, і турнік, і коні, і величезна шибениця з жердиною, канатом, кільцями і похилою драбиною (щоб на руках підніматися). А те що він назвав «смуга перешкод», то був комплекс різних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, під якою на пузі пролазити, тощо.
Це мені сподобалося. Це, мабуть, цікаво. Добре було б спробувати... А втім, може, мені зараз доведеться таку «смугу перешкод» долати, що це — дитячі іграшки?!
— Артилерійський парк, да,— мотоцикл притишив хід біля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат і гусеницями тягачів. Але зараз ні гармат, ні тягачів не було. Тільки в глибині під навісом стояло кілька видовжених, приземкуватих бронемашин і якихось високих грузовиків з будками. Та окремо, під іншим навісом, стояло кілька восьмиколісних машин із скошеними вниз, як у човнів, носами.
— А то що таке?
Я тицьнув рукою в бік отих восьмиколісних машин із скошеними носами.
— Бронетранспортери-амфібії. Для подолання водних рубежів, да, і для висадки десантів. Зрозумів?
— Зрозумів.
Він говорив ламаною, мішаною мовою — половина слів українських, половина російських. Мабуть, йому було важко, але все-таки він намагався говорити по-ук-раїнському, і це виходило у нього якось симпатично.
І оте своє «да» майже після кожного слова він вимовляв з особливою співучою кавказькою інтонацією, і воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.
Ми проїхали трохи далі. Біля довгого дерев'яного барака він сказав:
— А це їдальня.
Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, націлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали і довго сперечалися.
Антончик Мацієвський казав, що то гаубиця, Вася
Деркач запевняв, що міномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похідна кухня.
— Ну що, подобається тут у нас, да? — спитав офіцер.
— Ага,— сказав я.
— Ти в якому класі?
— У сьомому.
— Значить, через чотири роки... Ну, все, поїхали, да...
Він розвернув мотоцикл і дав газ. І за хвилину ми знову були біля арки. Вартовий підняв шлагбаум, і ми рвонули «генеральською» дорогою назад до доту.
«Оце все? — розчаровано дивувавсь я.— Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територією табору, а потім... Чи, може... чи, може, я їм... не підійшов? »
Мені стало дуже гірко від цієї думки.
Ми під'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидів, тримаючись за його гімнастерку. В мене ще лишалися краплини надії, що це ще не все. Він повернув до мене обличчя і усміхнувся.
— Мені злазити? — тихо спитав я.
— Да, дорогий друже,— сказав він.
Я важко перевалив через сідло ногу й зліз.
Він знову усміхнувся.
— Да, будьмо знайомі — старший лейтенант Пайчад-зе,— він простягнув мені руку.— До речі, скажу тобі по секрету, да, у нас у штабі була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Підняти військово-спортивну роботу серед старшокласників. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матеріальною частиною, з бойовою технікою. Треба готувати з вас хороших воїнів, солдат. Вірно я кажу, га?
Ні, щось він не те каже... Невже я йому не сподобався, невже не підійшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом і наважився.
— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо хмикнув.-— Навряд. Хіба що Павлуша, може... Але...
Він пильно глянув на мене і сказав:
— Думаю, що ти хороший хлопець, да... Але не розумію, про що ти говориш...
Кров кинулася мені в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!
— Нічого, це я просто так... Спасибі! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного і крутонув педалі. Від'їжджаючи, чув, як Митя Іванов промовив: