Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
У селі я повернув вулицею Гагаріна до річки. Мені кортіло глянути, що зараз робить баба Мокрина. Її хата була крайня, майже біля води. Під соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селі. Таких сортів яблук, як у неї, не було ні в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрини, теж не було ні в кого на селі.
Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:
— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобі чортів у пеклі фотографувати! Гайдабура! Геть!
Я тільки усміхнувся й поїхав. Мені одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очі мені замилювала, щоб я нічого не підозрював. Та й що це я вигадав! Кому я потрібен, щоб мене вбивали? І хіба міг офіцер на мотоциклі бути заодно з попом Гогою і бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!
Я твердо вирішив нічого не боятись і о дев'ятнадцятій годині їхати у Вовчий ліс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрібен і можу стати у пригоді. І нічого думати. Мій дід завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре діло, роби, не задумуючись і не відкладаючи.
Але не думати я не міг і до шести годин вечора тільки про це й думав.
ЛІС/. Історія На-Оі
Нарешті я сів на велосипед і поїхав.
Вовчий ліс був колись дрімучий, з непролазними хащами, і в ньому справді водилися вовки. Тепер вовків там уже давно нема — усіх винищили. Але непролазні хащі лишилися. І хоч і без вовків, були вони страшнуваті. Під час війни у Вовчому лісі точилися великі бої. Він весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.
А у старому дубняку на узвишші громадяться величезні брили зруйнованого доту.
Колись тут було узлісся і саме біля доту перехрещувалися дороги — одна, що попід лісом, на Дідівщину, друга, що через ліс, на Гарбузяни. А тепер узлісся одсунулося майже на кілометр, бо піднялася тут густа соснова посадка, через яку прорубано нову дорогу. Ту дорогу люди називають «глеканкою», бо як їхати по ній возом, то на пеньках колеса, як у нас кажуть, глйкають. А дорогу, що через ліс на Гарбузяни, люди назвали «генеральською», бо у лісі вона повертає до військових таборів.
Славна історія цього доту.
У сорок першому, коли німці загарбали Україну, у цьому доті тримали кругову оборону троє наших бійців. Увесь район уже був окупований, фронт просунувся на тридцять кілометрів на схід, а німці все не могли ніяк захопити дот. Ні бомби його не брали, ні снаряди, ні міни. Вісім днів трималися бійці без води, без їжі, до останнього патрона. Чотири танки підбили з протитанкової рушниці, безліч фашистів покосили з кулемета. І тільки як не стало уже боєприпасів, вийшли бійці й беззбройні пішли на ворожі кулі. Й, кажуть, кожного з них прошило не менше як сто куль.
І дот, навіть порожній, нагонив страх на фашистів. Вони навезли туди три хури вибухівки і висадили його в повітря.
Але й розбитий, понівечений, з покрученими залізними рейками, що, наче кістки, стирчали на зламах з товстелезних метрових брил,— він вражав своєю силою і могутністю. Ті величезні брудно-сірі, вкриті де-не-де іржавим мохом брили були з якогось неймовірного, ніде тепер не баченого залізобетону, густо замішаного на гостро-гранчастому гранітному камінні, яким ото мостять дороги. З-поміж того каміння виштрикувалося чорне покручене плетиво у палець завтовшки залізного дроту, що його навіть іржа не брала.
Весь дот заріс густою жалючою кропивою, наче оберігаючи в такий спосіб свою горду самотність і недоторкайність.
Проте на одній з брил якийсь перехожий Вася, прагнучи, мабуть, пробитися у безсмертя, зробив спробу викарбувати на віки чимось гострим своє ім'я, але не посилив. Букви надряпалися ледь помітно, а останнє «я» було таке вже хирляве й немічне, що аж соромно ставало за того Васю з його таким жалюгідним «я».
Хоч був дот не дуже й далеко від села (а як на велосипеді, то ще ближче), ми, хлопці, до нього чомусь майже не ходили. Я за все своє життя разів зо три, може, тільки й був. І по гриби, і по ягоди ми чомусь більше ходили у Піщанський ліс, за Піски.
І тепер, коли я під'їжджав до доту, все навколо здалося мені чужим, незнайомим і незвичайним. Стояла моторошна тиша, навіть пташок не було чути, тільки десь високо вгорі ледь-ледь шелестіло од вітру листя.
Я прихилив свого Вороного до дуба при дорозі і, обережно розсовуючи кущі та хапаючись руками за гілки, подряпався нагору, до руїн доту.