Тореадори з Васюківки

Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запоро-жець коня любив. Навіть уявляю, що це мій кінь бойовий. І я лагідно називаю його кінським іменем ■— Вороний. Бо в нього чорна рама.

І здається мені — ні в кого в світі нема такого баского коня, як у мене.

— І-го-го-о! — так голосисто заіржав він на все поле, що я аж захрип.

Хіба є для такого коня які-небудь перешкоди!

Гоп-ля! — з ходу перескочив він якийсь дрючок, що лежав на дорозі.

Гоп-ля! — перескочив вибоїну.

Го... Геп! Ляп! — перескочив я кермо велосипеда, пролетів кілька метрів у повітрі і з усього розмаху гепнувся пикою у рідке багно.

А щоб... Тьху!

Тьху!

То була не просто калюжа, як мені здалося. То був рівчак, ущерть залитий водою.

Мій Вороний лежав на боці, якось трагічно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я підійшов до нього, і зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спіраль. «Восьмьор-ка»! Такої жахливої «восьмьорки» я ще ніколи не бачив.

А до села кілометрів зо два.

От халепа! І чого я такий нещасливий! Завжди так. Тільки мені трохи легше стане, тільки настрій покращає, тільки здасться, що життя усміхається мені знову, як доля одразу — лясь! — по пиці. І я в калюжі. Ех!..

Підвів я свого Вороного, обняв за кермо і пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так ідеш, то рідко кого й зустрінеш. А як не хочеш нікого зустріти, то на кожному кроці:

— Ай-яй-яй!

— Що ж це ти іздєлав?!

— Ого-го!

— Оце «восьмьорка»!

— А-яй-яй!

А вже біля самої хати на Павлушу наткнувся. Він саме виходив зі своєї хвіртки.