Викрадачі

Він схилив голову набік, начебто земля могла підказати йому, як мене звуть і що він повинен про мене пам’ятати.

— Прошу пробачення, — сказав він нарешті. — Мені дуже соромно, але, будь ласка, нагадайте мені.

— О, це неважко. — Я карала його в будь-якому разі, тому що дивилася на нього згори вниз. — Я ж розумію, що у вас мільйон студентів. Колись давно я була однією з ваших студенток у коледжі Барнетт, усього один семестр. «Візуальне розуміння». Але ви дійсно підштовхнули мене до мистецтва, тому я завжди бажала подякувати вам.

Тепер Роберт дивився на мене дуже пильно, не приховуючи того, що намагається уявити, як я виглядала замолоду — чемніша людина спробувала б не показувати цього відверто.

— Стривайте! — Я стояла й чекала. — Ми ж з вами якось поснідали разом, правда? Щось пригадую. Але волосся…

— Цілком вірно. Воно було іншого кольору, білявого. Я пофарбувала його, бо набридло, що люди звертають увагу лише на волосся, й ні на що більше.

— Так, перепрошую. Тепер я згадав. Вас звуть…

— Мері Бертисон, — сказала я й простягла руку, тому що зараз він був одягнений.

— Приємно бачити вас знову. Роберт Олівер.

Я більше не була його студенткою — принаймні, не буду ще до десятої години цього ранку.

— Я знаю, як вас звати, — відказала я з іронією. Він засміявся.

— А що ви робите тут?

— Беру уроки пейзажного живопису, — відповіла я. — Тільки не знала, що ці уроки вестимете саме ви.

— Так, то була несподіванка і для мене. — Тепер він тер голову обома руками, немов шкодуючи, що не взяв рушника. — Але яка приємна випадковість! Тепер маю нагоду побачити, як ви просуваєтесь уперед.

— Якщо не брати до уваги, що ви не пригадаєте моїх колишніх робіт, щоб порівнювати, — зауважила я, і він знову засміявся. Ось і розрядка ситуації, яка втратила напруженість, не викликала ніяковості — Роберт сміявся, як дитина. Я пригадала тепер, як він жестикулює рукою, як вигинаються його губи, бачила зблизька немовби виліплене рукою скульптора обличчя, його принадність, яка приваблювала тим більше, що була цілком природною — неначе він позичив то тіло, й воно виявилося гарним, хоча він поводився з ним, як з будь-якою позиченою річчю, не дуже дбайливо. Ми повільно поверталися до маєтку разом, а коли стежка надто звужувалася, він крокував попереду (зовсім не джентльмен), що мене заспокоювало: не довелось відчувати спиною його погляд і вгадувати, з яким виразом він на мене поглядає. Ми дісталися краю галявини перед особняком, на траві виблискувала роса, люди поспішали на сніданок, і я збагнула, що потрібно до них приєднатися.