Марш Радецького та інші романи

Проте в хвилини, про які не знає сторонній спостерігач, вони використовують одне проти одного залишки своєї зброї або вдаються в цій домашній війні до іншого знаряддя, мирного. Ще відтоді, як їхня ворожнеча була свіжа, в них залишились різні засоби ненависті, не використані до кінця: посмішка, що з’являється саме тоді, коли другому тяжко; слівце, що нагадує давно пережиту моторошну сцену і, вимовлене, знов ятрить загоєні рани; особливі погляди, від яких той, кого ними обдаровують, кам’яніє; раптові рухи, що зненацька будять приспану, огорнену імлою забуття ворожнечу, як під час війни вистрілена ракета освітлює невидиме в темряві розташування війська і загрозу, приховану в ньому.

Так жило подружжя Ціпперів. У моїй пам’яті назавжди залишиться обличчя пані Ціппер. Його вкривав якийсь вологий серпанок. Здавалося, ніби її сльози стоять на самій поверхні очного яблука і щомиті ладні политися звідти. Вона носила довгі сині фартухи і скидалася в них на сестру-жалібницю другої категорії. Вона долала життя в м’якеньких капцях, ніколи не розмовляла голосно, часто зітхала і втирала носа. Коли вона підносила хусточку до обличчя, видно було її сухі, затверділі руки з непропорційно дужими пальцями, ніби штучно прищепленими до надто кволої долоні. Часто в святкові дні вона надягала чорну сукню з блискітками і тоді здавалася ще жовтішою, ніж звичайно, немов її заморозили й щойно витягли з льодівні. На стільці вона сиділа неприродно випростана — не з гордощів, а з покірності, безсилля, горя й жалю. Своє безбарвне ріденьке волосся пані Ціппер начісувала на широке й високе чоло; це був наче примусовий захід, причепурювання проти її волі, ніби зачесали тоді, як вона зомліла, і вона жодного разу не поглянула в дзеркало. Тільки уста пані Ціппер, тепер уже запалі й гірко скривлені, коли їх часом торкалась усмішка, свідчили про давно згаслу вроду, про те, що вони раніше були повні й принадні, і на підборідді ще на якусь частку секунди з’являлась симпатична ямка — ні, вже не сама ямка, а тільки натяк на неї. Її усмішка, рідкісна усмішка, здавалася тихими поминками, які вона крадькома влаштовувала по своїй молодості. В її збляклих вологих очах спалахувало слабеньке, недосяжне світло і знов швидко згасало, наче миготливий спалах дуже далекого маяка.