Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
День ледь починався, і на вулицях не було ще нікого. Кавалер узяв перших же мулів, яких можна було найняти, і ми виїхали з міста. Я нагадав йому, що його слуги непокоїтимуться, не бачачи його так довго.
— Зовсім ні, — відповів він, — я їх попередив, ніхто мене не чекатиме.
— Сеньйоре кавалере, — сказав я тоді, — дозволь мені ще щось сказати. Голос, який ти почув учора, сказав тобі те, що ти й сам міг би легко знайти в першому ліпшому катехізисі. Ти висповідався, і тобі, мабуть, не відмовили у відпущенні гріхів. Тепер ти можеш дещо змінити свою поведінку, але я зовсім не бачу потреби брати на себе тягар недоречних турбот.
— Ах, мій друже, — відповів кавалер, — хто хоч раз почув голос умерлих, той недовго, мабуть, залишатиметься серед живих.
Тоді я зрозумів, що мій опікун думає про близьку смерть, що він заморочив собі цим голову, тому я вирішив не покидати його ні на мить.
Ми виїхали на малоїжджену дорогу, яка бігла якимись безлюдними околицями й привела нас до воріт монастиря камедулів. Кавалер заплатив погоничу й подзвонив. Якийсь монах підійшов до хвіртки, кавалер назвав себе й попросив дозволу провести кілька тижнів у цьому притулку. Нас провели в келію на краю саду й пояснили за допомогою знаків, що дзвін попередить нас про час спільного прийому їжі в трапезній. В келії ми знайшли побожні книжки, якими кавалер відтоді тільки й займався. Щодо мене, то я познайомився з одним камедулом, який ловив рибу вудочкою, приєднався до нього, і це заняття було єдиною моєю розвагою.
Першого дня я не скаржився на мовчання, яке було одним з головних правил ордену камедулів, але третього вже не міг витримати. Тим часом кавалер ставав з кожним днем усе похмурішим і мовчазнішим, нарешті він зовсім перестав розмовляти.
Ми вже тиждень були в монастирі, коли раптом прийшов туди один із моїх товаришів з паперті святого Роха. Він сказав, що бачив, як ми сідали на мулів, і що зустрівши пізніше погонича, дізнався, де ми знаходимося; ще він сказав, що всіх дуже засмутило моє зникнення, і частина нашої ватаги розбрелася. Сам він поступив на службу до одного купця з Кадикса, який зараз лежить хворий в Мадриді і внаслідок нещасного випадку, маючи поламані руки і ноги, не може обійтися без хлопчика-слуги.
Я відповів йому, що більше вже не можу витримувати життя у камедулів, і попросив його, щоб він хоч на кілька днів підмінив мене у кавалера.
— Я б охоче це зробив, — сказав він, — але боюся покинути мого купця; крім того, як ти знаєш, мене найняли на паперті святого Роха, тому недотримання слова могло б зашкодити усій компанії.
— У такому разі я підміню тебе у купця, — відповів я, а зрештою, я вже мав такий авторитет серед своїх товаришів, що малий не смів довго мені опиратися.
Я відвів його до кавалера, якому сказав, що вирушаю на кілька днів до Мадрида і що на цей час залишаю йому товариша, за якого ручаюся, як за самого себе. Кавалер не відповів ні слова, але знаками дав мені зрозуміти, що погоджується на заміну.
Тож я побіг у Мадрид і одразу подався до корчми, яку назвав мені мій товариш. Однак там мені сказали, що купець наказав перенести себе до одного знаменитого лікаря, який жив на вулиці святого Роха. Я легко його відшукав, сказав, що приходжу замість свого товариша Чікіто, що звуть мене Аваріто і що я з такою ж відданістю виконуватиму ті самі обов’язки.
Мені дали прихильну відповідь, але тут же сказали, що я повинен негайно лягати спати, бо кілька ночей мені доведеться сидіти з хворим. Тож я пішов спати, а увечері з’явився на службу. Мене відвели до хворого, який був розтягнутий на ліжку в дуже прикрому положенні; він нічим не міг рухати, за винятком лівої руки. Це був молодий чоловік приємної зовнішності, і ніяких хвороб у нього, власне кажучи, не було, лиш поламані кості завдавали йому нестерпного болю. Я намагався зробити все, щоб він забув про свої страждання, забавляв і розважав його всілякими способами. Ця поведінка так припала йому до смаку, що одного дня він погодився розповісти мені про свої пригоди й почав так:
Я єдиний син Ґаспара Суареса, найбагатшого купця в Кадиксі. Мій батько, людина сувора і непоступлива, хотів, щоб я віддався тільки купецьким трудам і навіть не думав про розваги, які зазвичай дозволяють собі синки багатих купців у Кадиксі. Намагаючись в усьому бути покірним батькові, я рідко коли ходив до театру, а в неділю ніколи не віддавався тим задоволенням, які служать для товариських розваг у великих торговельних містах.