Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
— Друже мій, — сказав кавалер, — я вже знаю твою кмітливість і чесність. Хочеш поступити до мене на службу?
— Це неможливо, — відповів я. — Я дворянського походження і не можу виконувати обов’язки слуги. А жебрацьке становище я обрав сам, бо від цього нікому немає ніякої шкоди.
— Чудово, — вигукнув кавалер, — оце відповідь, достойна справжнього кастильця. Скажи мені, що я можу для тебе зробити?
— Сеньйоре кавалере, — відповів я, — мене повністю влаштовує моє становище, воно цілком пристойне і дає мені засоби для життя, але признаюся щиро, що кухня там не найкраща. Якщо ти дозволиш мені, щоб я їв з твоїми людьми, то вважатиму це найбільшим щастям для себе.
— З найбільшою охотою, — сказав кавалер. — У ті дні, коли я приймаю у себе жінок, то, як правило, відсилаю слуг, і якби тоді твоє шляхетське походження дозволило тобі прислужувати нам за столом…
— Якщо ти, сеньйоре, будеш зі своєю коханкою, — відповів я, — тоді я з задоволенням можу вам прислужувати, бо стаючи корисним для тебе, я тим самим ушляхетнюю свій вчинок.
Сказавши це, я попрощався з кавалером і подався на вулицю Толедо. Запитав про будинок сеньйора Авадоро, але ніхто не міг мені відповісти. Тоді я запитав про будинок Феліпе дель Тінтеро Ларґо. Мені показали балкон, де я побачив солідного чоловіка, який курив сиґару і — як мені здалося — рахував черепиці на палаці герцоґа Альби. Голос природи живо відгукнувся в моєму серці, але водночас мене зацікавило, що природа обдарувала батька таким надлишком поважності, так мало приділивши її в той же час синові. Я гадав, що вона вчинила б краще, розділивши ту поважність порівну між обома; щоправда, я тут же подумав, що Господу слід дякувати за все, і задовольнившись цим висновком, повернувся до товаришів. Ми пішли спробувати ковбаски в перекупки, які так мені припали до смаку, що я зовсім забув про обід у кавалера.
Під вечір я помітив обох жінок, які заходили до його дому. Бачачи, що вони залишаються там досить довго, я пішов довідатись, чи не потрібні мої послуги, але саме в цей момент вони вийшли. Я звернувся з кількома двозначними словами до гарнішої, яка замість відповіді легенько вдарила мене віялом по щоці. Трошки пізніше до мене підійшов молодий чоловік досить пихатого вигляду з вишитим на плащі мальтійським хрестом. Решта його одягу зраджувала в ньому подорожнього. Він запитав мене, де живе кавалер Толедо. Я відповів, що можу його відвести. В передпокої ми не знайшли нікого, тому я відчинив двері й увійшов разом з ним усередину.
Кавалер Толедо страшенно здивувався.
— Що я бачу, — вигукнув він, — чи це ти, любий мій Аґіларе? Ти в Мадриді, яке ж це щастя! А що там діється на Мальті? Що поробляє великий маґістр? А великий командор? А пріор послушників? Дай же я обніму тебе, любий друже!
Кавалер Аґілар відповідав на це з такою ж чулістю, але з далеко більшою повагою. Я здогадався, що двоє приятелів захочуть повечеряти разом. У передпокої я знайшов потрібний посуд і побіг чимшвидше по вечерю. Коли стіл був уже накритий, кавалер Толедо попросив мене принести з винарні дві пляшки французького шипучого вина. Я виконав його прохання і відкрив пляшки.
Тим часом обидва приятелі розмовляли, пригадуючи безліч спільних спогадів, після чого Толедо сказав:
— Не розумію, яким чином, обдаровані зовсім протилежними характерами, ми можемо жити в такій тісній дружбі. Тобі притаманні всі чесноти, я ж, незважаючи на це, люблю тебе так, наче ти найгірший чоловік на землі. І я справді поведінкою своєю підтверджую ці слова, бо я досі ні з ким не заприятелював у Мадриді, і ти все ще залишаєшся єдиним моїм другом. Але, правду кажучи, я не настільки ж вірний у коханні.
— Ти все ще дотримуєшся тих самих поглядів стосовно жінок? — запитав Аґілар.
— Не зовсім, — відповів Толедо, — раніше я чимшвидше кидав одну коханку заради другої, тепер же переконався, що в цей спосіб трачу надто багато часу й зазвичай розпочинаю новий роман, ще не закінчивши перший, а десь вдалині вже виглядаю третій.
— Отже, — сказав Аґілар, — ти все ще не зрікся своєї легковажності?
— Я ні, — відповів Толедо, — але боюся, щоб вона мене не покинула. Мадридські жінки мають у своєму характері щось таке улазливе, таке невідчепне, що людина часто мимоволі стає більш моральною, ніж би їй того хотілося.