Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
51. Я — майстер Осман
У Бухарі часто розповідають історію, складену ще за часів хана Абдуллаха. Занадто підозріливий узбецький хан ніколи не перечив, якщо до певного малюнка доторкалося кілька пензлів різних майстрів, проте він терпіти не міг наслідування художником іншого художника1, копіювання сторінок. Адже якщо маляр свідомо допустився хиби, то знайти цього винуватця серед живописців, які нахабно наслідують один одного, — річ неможлива. Мало того, художники, котрі крали один в одного зображення, навіть осліпнувши й пізнавши в темряві пам'ять Аллаха, й далі робили своє: без особливих старань відтворювали те, що раніше бачили на аркуші іншого майстра, заглядаючи йому через плече. Якось зустрілись узбецькому ханові два видатних майстри, котрі втекли від лихоліть війни та своїх жорстоких правителів; один із них був з півдня, з Шираза, другий — зі сходу, з Самарканда. Узбецький хан гостинно прийняв обох знаменитих живописців, але заборонив їм бачити роботи один одного й поселив у двох маленьких кімнатках палацу, розміщених одна від одної якнайдалі. Рівно тридцять сім років і чотири місяці два великих майстри слухали від хана Абдуллаха легенди про те, які неперевершені їхні мініатюри, в чому ілюстрації відрізняються, а в чому вони напрочуд схожі між собою, кожен з малярів слухав і до глибини душі дивувався роботам свого побратима. Узбецький хан жив довго, ніби черепаха, а після його смерті старі художники повибігали зі своїх кімнат, щоб побачити малюнки, про які стільки чули. Забившись у куток, сидячи вдвох на невеликій подушці й розглядаючи книжки та ілюстрації один одного, відомі їм тільки з переказів хана Абдуллаха, вони були приголомшені й розбиті, їхні ілюзії — зруйновані. Мініатюри не були тими казковими зображеннями, про які розповідав хан; як і всі малюнки, що їх вони передивилися за останні роки, ці роботи нічим особливим не вирізнялися, були блідими й невиразними, наче розмитими. Великі майстри навіть не здогадувалися, що вже повністю отемніли, і їхня сліпота — єдина причина розмитості ілюстрацій. Винісши собі вирок думками, що їх обманювали впродовж усього життя, а ілюзії виявилися прекраснішими за малюнки, художники померли.
Сидячи в холодній кімнаті скарбниці, розглядаючи та гортаючи задубілими пальцями сторінки книжок, про які мріяв сорок літ, я почувався набагато щасливішим за героїв жорстокої бухарської оповіді. Я, ще не отемнілий, тримав у руках книжки, про які стільки чув, і так хвилювався, що, натрапивши на неперевершену мініатюру до відомої легенди, починав бурмотіти собі під ніс: «Дякую, дякую, дякую Тобі, мій Аллаху».
Вісімдесят років тому, коли шах Ізмаїл, перебравшись з військом через річку, шаблею відвоював ув узбеків Ґерат та ввесь Хорасан, то його брат Сам Мірза, щоб привітати переможця, видав книгу «Зустрічі світил»; у ній переказувалася легенда, схожа на ту, що емір Хосров записав у Делійському палаці. То було свого роду перевиданням делійської книги з копіями текстів та ілюстрацій. Так на одній мініатюрі, наскільки мені відомо з переказів, відтворено зустріч двох правителів на березі річки і святкування ними своєї перемоги у війні. Обидва володарі на ілюстрації схожі як на делійського султана Кейкубата і його батька, правителя Бенґалка Бугра-хана, так і на шаха Ізмаїла з його братом Самом Мірзою. Дивлячись на ілюстрації, оповіді до яких тримав у голові, я найперше переконувався, чи лиця героїв, скажімо, в султанському шатрі, належать тим персонажам з тої історії, яку я знаю, а потім укотре дякував Аллахові за можливість розглядати цю казкову сторінку.
Переді мною малюнок, створений шейхом Мухамедом, одним з найвизначніших майстрів тих міфічних епох. На мініатюрі зображено убогого раба, захоплення якого своїм падишахом — безмежне; поки султан грає в чевган,[192] раб терпляче, з надією чекає, що м'ячик підкотиться до його ніг; минає бозна-скільки часу, та слуга нарешті піднімає м'ячик і подає його падишахові. Робота тонка, й автор працював, глибоко переймаючись тою справжньою любов'ю, зачудуванням і покірністю, з якими, як я не раз чув, деякі раби ставляться до своїх великих володарів, осяйних падишахів, або ж молоді вродливі підмайстри — до видатних майстрів. Художник немов сам відчував себе тим рабом, який, простягаючи султанові м'яча, не сміє підвести очі й подивитися на нього. Розглядаючи цю сторінку, кожен усвідомить, що найбільше щастя в світі — передавати кмітливому, молодому й гарному учневі свої знання, а також самому стати вірним рабом якогось великого майстра. Мені було жаль тих, хто не пізнав такої радості.
192
Чевган — гра в м'яч з ключками, верхи на конях.