Мене називають Червоний

— Поглянь, яка прекрасна рука! Бехзат!

Я мимоволі взяв Кару за руку — так замолоду робив з кожним із моїх учнів, тоді ще гарненьких дітей з м'якою, наче оксамит шкірою, — кожного з них я по-своєму любив. Долоня в Кари була чимала й гладенька, тепліша за мою, зап'ясток з того боку, де проступали жили, — витончений і широкий, що мені подобалося. В молодості я брав руку якогось учня в свою і перед тим, як показати, як правильно тримати пензель, з любов'ю дивився в його налякані милі очі. Тепер так само дивився в очі Кари. Вогники свічок у свічнику, який він тримав, замиготіли в його зіницях.

— Всі ми, маляри, — браття, — промовив я, — але все добігає кінця.

Як у мене вирвалися ці слова: «Все добігає кінця»? Так міг би сказати маляр, що хоче отемніти, бо віддав роки свого життя якомусь правителеві, султаничу; залишив по собі в малярському цеху взірці предивних мініатюр у стилі майстрів древності, і сам спромігся сформувати стиль цеху, а наприкінці життя дізнався: що це таке, коли його хан-покровитель програє всі війни, і новий володар, увійшовши в місто позаду своєї грабіжницької раті, розпускає його малярський цех, змушує шматувати томи книг і абияк заново ліпити докупи їхні сторінки, коли в майстернях нищиться все до найменших дрібничок, котрі художник любив, наче малих дітей, які були його винаходами й у чиє мистецьке призначення він вірив. Однак Карі треба було пояснити це якось інакше:

— Зображення великого поета Абдуллаха Хатіфі, — сказав я. — Він — воістину великий поет! Коли шах Ізмаїл узяв Ґерат, то перед ним плазував кожен, тільки Хатіфі навіть не навідався до палацу — шах Ізмаїл прийшов пішки до його дому за містом. Та ми здогадуємося, що це зображення Хатіфі не з обличчя, яке відтворив Бехзат, а з підпису внизу, чи не так?

— Так, — відповів Кара й глянув на мене своїми гарними очима.

— Дивлячись на лик поета, — провадив я, — ми бачимо, що він нічим не відрізняється від інших людських облич на малюнках. Якби Абдуллах Хатіфі був зараз живий і зайшов сюди, ми б ніколи, жодним чином, не впізнали його з роботи Бехзата. Проте, якщо проаналізувати мініатюру, як ми це робимо завжди, то з її настрою, кольорів, заставки, з того, як сидить Хатіфі, й з тієї красивої руки, виведеної Бехзатом, відразу здогадаєшся, що перед тобою — образ поета. В наших мініатюрах — головне зміст, а вже потім — форма. Нині ж настали часи, коли починають наслідувати європейських, італійських майстрів, наглядний приклад — книга Еніште: світ змісту добігає кінця, настає ера світу форми, і з європейським стилем…