Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
Я й не здогадуюся, скільки томів з мініатюрами ми передивилися. Завмерлий, незмінний час, який відображали малюнки й оповіді, немов злився воєдино з сирим, запліснявілим часом отут, у скарбниці. Сотні років маляри, сліпнучи, виводили зображення на цих сторінках у цехах десятків шахів, султанів, ханів і падишахів, і здавалося, що після того, як мініатюри пролежали в скринях десятиліття, вони ось-ось оживуть разом з речами довкола нас, шоломами, шаблями з ефесами в діамантах, кинджалами, латами, удами, тендітними філіжанками з Китаю та подушечками, розшитими перламутром, а коні на ілюстраціях ніби хотіли вирватися за межі аркушів і поскакати.
— Віками тисячі малярів обережно й потайки створювали однакові малюнки, тепер я усвідомлюю, що вони старалися показати, як потайки, неквапом змінюється світ, — промовив майстер Осман.
Я зізнався, що його слова мені до кінця не зрозумілі.
Увага майстра була прикута до тисяч мініатюр, зроблених за останні двісті років на просторах від Бухари й Ґерата до Тебріза, від Багдада до Стамбула, ну, а пошуки особливостей у зображенні кінських ніздрів уже стали для нього чимось далеким. Ми були зайняті своєрідною печальною церемонією віддання почестей і складання шани перед терпінням, майстерністю й натхненням усіх художників, котрі століттями творили на мусульманських землях.
Тому, коли після вечірнього намазу відчиняли двері скарбниці, майстер Осман заявив мені, що він не хоче виходити звідси, залишиться тут і перегляне до ранку якомога більше малюнків, тільки тоді з честю виконає покладений на нього падишахом обов'язок. Коли я почув таке, моїм найпершим бажанням було зостатися тут разом із ним та карликом. І я пообіцяв це майстрові.
Та вже за хвилину каявся, коли відчинили двері й мій майстер оголосив про наші наміри агам, що чекали на нас, а потім у головного скарбничого став прохати дозволу залишитися. В мене ж перед очима мелькали Шекюре й мій новий дім. Як вона перебуде ніч сама з дітьми, як зачинить вікна з полагодженими віконницями? — думав я, сидячи мов на голках.
Крізь щілину дверей з однією стулкою Ендерун бачився мені огорнутим запоною туману, обриси палацу були нечіткі й розмиті, а в його дворі, в тому радісному саду під величезними мокрими чинарами стояли й, щоб не потривожити падишаха, розмовляли рухами глухонімих двоє хлопчиків-слуг, яким дозволялося заходити на територію гарему. Своїми жестами вони мов кликали мене до себе надвір, у те прекрасне життя, однак я знічено застиг на місці, пришпилений до землі відчуттям власної провини.
50. Ми — мандрівні дервіші
За останні століття прадіди нашого падишаха завоювали та пограбували безліч країв, земель і наповнили коштовностями свою скарбницю. Подейкують, що в одному з її потаємних закутків лежить том, ізшитий з аркушів, котрі потрапили до нас із Китаю, Самарканда й Бухари, а на одній ілюстрації тієї книги зображені ми обоє. Та, мабуть, карлик Джезмі-ага досі сповістив про це ввесь малярський цех. Отож, сподіваємося, ніхто з вишуканого товариства, яке зібралося в нашій чудовій кав'ярні, не образиться, коли ми розповімо свою історію так, як забажаємо, у власному стилі.
З часу нашої смерті минуло сто десять літ і сорок літ відтоді, як закрили наше текке, бо воно нібито було розсадником єресі, шайтановим кублом і притулком для прибічників Персії. Однак ми, як бачите, стоїмо зараз перед вами. Чому? Та тому, що зображені в європейській манері! Як ви зауважили, ми, двоє мандрівних дервішів, якоіось дня простуємо на цьому малюнку, з одного міста до іншого.
Ми — босі, з вибритими наголо головами, напівголі, на нас — тільки безрукавки та накидки з оленячої шкури, сякі-такі пояси, в руках — криві палиці, з ший звисають ланцюги, до яких причеплені череп'яні кешкюлі;[191] один з нас тримає сокиру дроворуба, другий — ложку, аби ми могли їсти те, що посилає нам Аллах у наші чашки для милостині.
Нині, добрі мої друзі, дорогі браття, між нами дорогою виникла одвічна суперечка: хто першим візьме до рук ложку, щоб попоїсти: я чи він, аж раптом біля вілли на березі якоїсь водойми нас перестрів дивний чоловік, як виявилося — європейський мандрівник, він дав кожному з нас по срібній венеційській сікке й заходився виводити наші зображення на папері.
Європеєць — отож дивак: він помістив нас у центрі аркуша, так, наче то було падишахове шатро, і відтворював нашу наготу. Зненацька мені в голову щось мов стрельнуло: давай закотимо очі догори, щоб було видно тільки білки, і вдаваймо з себе сліпих, тоді ми здаватимемося, як справжні дервіші-жебраки ордену Календері, сказав я своєму приятелю. Ми так і вчинили. В цьому стані перед нами відкрилися картини світу, того що в свідомості, а не того, що довкола, тож бачити його таємничість, завдяки перевтіленню в того дервіша, яким маєш бути, приносило нам невимовну насолоду.
191
Кешкюлі — жебрацькі чашки дервішів, які вони носили на шиях або в руках.