Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

— Твоя правда, Гольцпуке має знати... Вона ж, либонь, зустрічалася з тим чоловіком, домовлялася з ним, і взагалі...

— Може, спитаємо в нього?

— Ні, він нам однаково не скаже. Не має права. Він не має права ділитися інформацією інтимного характеру. Єдине, що він повинен зробити,— це перевірити того чоловіка з погляду безпеки. Сподіватимемось, той чоловік розуміє, до якого силового поля потрапив... Якщо її охорона справді бездоганна,— а я гадаю, що це так,— то тільки органи безпеки можуть знати, хто батько майбутнього нашого внука чи внучки. Якщо охорона працює по-справжньому, тоді магнітофон розкаже, хто батько нашого внука.

— То дзвонити Губертові?

— Чи не приїхав би він сюди? Як виняток? Бо якщо ми надумаємо вибратися до Губерта в той його висотний будинок, то я муситиму завчасу повідомити про це Гольцпуке. А для такого діла їм потрібна майже рота охорони. І це логічно, що вона їм потрібна. Там товчуться всілякі типи, цілі ватаги, і не тільки студенти та комуністи, а й студенти-комуністи, навіть анархісти і маоїсти. Одне слово, хто завгодно. Тоді доведеться перекривати всі входи й виходи, виникне, мабуть, потреба й у вертольотах... А ми сидітимемо в нашого синочка, який ні за що, хоч убий, не бажає звідти виїхати, бо той висотний будинок, бачте,— власність Тольмової компанії, і наш синочок постійно, день при дні хоче мені доводити, до яких антигуманних махінацій із житлом я причетний. І вони стоятимуть з автоматами під дверима, на балконах, займуть вестибюль... Якщо треба буде. Ні, краще поїхати до Рольфа, це обійдеться куди дешевше. Поставлять коло пасторського будинку одного-двох чоловік, та й по всьому. Одначе людям у Губрайхені такі заходи не дуже до вподоби, так само, як і в Блорі й у Губертовому висотному будинку... Це муляє їм очі, викликає в них тривогу, невдоволення; доходить до нервових зривів не тільки в таких людей, як, скажімо, Корчеде, а й в охоронців. Адже вони місяцями перебувають у напруженні, в напруженні й у нудьзі. В напруженні, хоч нічого й не стається чи тому, що нічого не стається. І ось, уяви собі, коли десь у ліщині шелесне собака або коли якийсь хлопчак перелізе через мур і клацне іграшковим пістолетиком, котрийсь з охоронців хапається за автомат і смалить куди очі світять... Ні, найкраще нам змиритися з думкою, що ми бранці... і що отак у безпеці, а може, й від безпеки і пропадемо.

— Виходить, або сидіти вдома, або їздити в гості лише до тих людей, котрих охороняють так само пильно, як і нас... До тих-таки старих Фішерів, де мені щоразу з душі верне... Вони тільки й знають, що проклинати «червону загрозу» — хворобливо і з хворобливою занудливістю, а коли грошовий оборот сягає в них не тридцяти п'яти, а тільки двадцяти дев'яти мільйонів, то вони вже, бачте, на порозі голодної смерті! Захищають середні суспільні верстви, хоч самі до них і не належать, від соціалістичної загрози, і водночас знають, що являють собою зі своєю концентрацією капіталу найбільшу загрозу для тих середніх верств. Я ж сама читала, що банки — це для середніх верств іще більша загроза... Якщо бодай в одному місті муніципальним радником стане комуніст, тоді все, Німеччині одразу кінець. А коли пощастить, то в гості ще придибає якийсь єпископ, такий собі мовчазний чоловік, що на все тільки киває головою — киває й киває... І вони чепуряться там, пиндючаться, й у кожного усмішечка, як в Амплангера, а сам же він якраз і скидається на тих, як я їх собі уявляю, від кого нас охороняють... І якщо ти гадаєш, нібито Рольф був трохи не директором банку, а Беверло ним, без сумніву, став би... З таким гарненьким дипломатиком, тенісними ракетками, а може, і з цуценям під пахвою... Атож, вони там знов почули п'ятеро слів по радіо і троє по телевізору... І вже репетують про голод і бачать на порозі революцію!.. Ох, Фріце, любий мій Тольме, ну чого вони всі такі нудні?

— Не всі... Корчеде, Потзікер, навіть старий Амплангер... Є й іще дехто... Та й Бляйбль не нудний. Ні, нудним його не назвеш.

— А все ж таки й кортіло б навідати рідних дітей, а от не можеш, бо мусиш хоч-не-хоч зважати на безпеку, в яку, по суті, й не віриш... Яку терпиш, власне, тільки з чемності...

— А вони, незважаючи на всі застережні заходи, знайдуть інший шлях. Замаскують бомбу під птаха — скажімо, добряче «начинять» сову... Пролопотять крильми серед ночі дикі гуси... Або підішлють до мене Гольгера, рідного внука,— добре натренованого, загартованого альпінізмом та іншим спортом, і той дванадцяти- чи п'ятнадцятирічний хлопець з'явиться без жодної зброї, промине всі пости... Іде ж до діда в гості! А тоді, цілком можливо, візьме й задушить мене — такий і без ножа своє діло зробить. А якщо на той час вони вже дійдуть до того, що зв'язуватимуть беззбройним гостям руки, навіть онукові, тоді він скористається власною головою. Натренований, як ватажок отари, він буцне головою мені в серце, а тоді ще раз і ще, і так гупатиме й гупатиме в ослаблене кількома інфарктами серце...

— Якщо Гольгера пошлють до тебе аж у дванадцять чи в п'ятнадцять років, навчивши його, як вожака отари, битися головою, то ти маєш іще п'ять або й вісім років...

Він засміявсь і знов потягся до скриньки з сигаретами.

— Так довго це не протриває... Принаймні головою правління я пробуду два роки, а марних сподівань на безпеку, внутрішню та зовнішню, я вже давно не плекаю. Зокрема й на безпеку у себе в душі.