Війна і мир 1-2

I

На початку 1806 року Микола Ростов повернувся у відпустку. Денисов їхав теж додому, у Воронеж, і Ростов умовив його їхати з ним до Москви й зупинитися в них у домі. На передостанній станції, зустрівши товариша, Денисов випив з ним три пляшки вина і, під'їжджаючи до Москви, хоч дорога була вибоїста, не прокидався, лежачи на дні перепряжних саней, біля Ростова, якого у міру наближення до Москви дедалі більше брала нетерплячка.

«Чи скоро? Чи скоро? О, ці нестерпні вулиці, крамниці, калачі, ліхтарі, візники!» — думав Ростов, коли вже вони записали свої відпустки на заставі і в'їхали в Москву.

— Денисов, приїхали! Спить! — казав він, усім тілом подаючись уперед, наче він цим положенням надіявся прискорити рух саней. Денисов не озивався.

— Ось він ріг-перехрестя, де візник Захар стоїть; ось він І Захар, і все та ж коняка. Ось і крамничка, де пірники купували. Чи скоро? Ну!

— До якого будинку? — спитав ямщик.

— Та он наприкінці, до великого, як ти не бачиш! Це наш будинок, — казав Ростов, — та це ж наш будинок!

— Денисові Денисові Зараз приїдемо.

Денисов підвів голову, відкашлявся і нічого не відповів.

— Дмитре, — звернувся Ростов до лакея, що сидів на передку. — Це ж у нас світло?

— Авжеж, і в татуся в кабінеті світиться.

— Ще не лягали? Га? як ти думаєш?

— Дивися ж не забудь, зараз же вийми мені нову венгерку, — додав Ростов, обмацуючи нові в нього вуса.

— Ну-бо поганяй, — кричав він до ямщика. — Та прокинься ж, Васю, — звертався він до Денисова, який знову опустив голову.

— Та ну ж, паняй, три карбованці на горілку, паняй! — крикнув Ростов, коли вже сани були за три будинки від під'їзду. Йому здавалося, що коні стоять на місці. Нарешті сани взяли праворуч до під'їзду; над головою своєю Ростов побачив знайомий карниз із відбитою штукатуркою, ганок, тротуарний стовп. Він на ходу вискочив з саней і побіг у сіни. Будинок так само стояв нерухомо, негостинно, наче йому було байдуже, хто приїхав до нього. В сінях нікого не було. «Боже мій! чи все гаразд?» — подумав Ростов, з завмиранням серця зупиняючись на мить і зараз же пускаючись бігти далі через сіни і знайомими, перекошеними східцями. Усе та ж сама дверна клямка, за нечистоту якої сердилася графиня, так само погано відчинялася. В передпокої горіла одна лойова свічка.

Старий Михайло спав на скрині. Прокіп, той дужий виїзний лакей, що за задок піднімав карету, сидів і плів з прутів личаки. Він глянув на двері, що відчинилися, і байдужий, сонний вираз його раптом змінився на захоплено-зляканий.

— Матінко рідна! Граф молодий! — вигукнув він, впізнавши молодого пана. — Що ж це? Голубчику мій! — І Прокіп, трясучись від хвилювання, кинувся до дверей вітальні, певно, для того, щоб повідомити, але, видно, передумав, вернувся назад і припав до плеча молодого пана.

— Здорові? — спитав Ростов, висмикуючи в нього свою руку.

— Хвалити бога! Усе хвалити бога! Щойно ось повечеряли! Дай на себе подивитися, ваше сіятельство!

— Усе цілком гаразд?

— Хвалити бога, хвалити бога!

Ростов, зовсім забувши про Денисова, не бажаючи нікому дати випередити себе, скинув шубу і навшпиньки побіг у темну велику залу. Усе те саме — ті ж ломберні столи, та ж люстра в чохлі; але хтось уже бачив молодого пана, і не встиг він добігти до вітальні, як щось навально, як буря, вилетіло з бічних дверей, обійняло І стало цілувати його. Далі друга, третя така ж істота вискочила з других, третіх дверей; ще обійми, ще поцілунки, ще вигуки, сльози радості. Він не міг розібрати, де і хто тато, хто Наташа, хто Петя. Усі кричали, говорили й цілували його одночасно. Тільки матері не було серед них — це він пам'ятав.