Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
Французи, переставши стріляти по цьому, всіяному мертвими й пораненими полю, бо вже нікого на ньому живого не було, побачивши на ньому вершника-ад'ютанта, навели на нього гармату й кинули кілька ядер. Відчуття цих свистючих, страшних звуків і навколишні мертвяки злилися для Ростова в одно враження жаху і жалю до себе. Йому згадався останній материн лист. «Що б вона відчула, — подумав він, — коли б побачила мене тепер тут, на цьому полі і з націленими на мене гарматами?»
В селі Гостієрадек були хоч і поплутані, але в більшому порядку російські війська, що йшли з поля бою. Сюди вже не досягали французькі ядра, і звуки стрілянини здавались далекими. Тут усі вже ясно бачили й говорили, що битву програно. Хоч би до кого звертався Ростов, ніхто не міг сказати йому ні де був государ, ні де був Кутузов. Одні казали, що чутка про поранення государя, вірна, другі казали, що ні, і пояснювали цю неправдиву вже поширену чутку тим, що справді в государевій кареті промчав назад з поля бою блідий і зляканий обер-гофмаршал граф Толстой, який виїхав з іншими в почті імператора на поле бою. Один офіцер сказав Ростову, що за селом, ліворуч, він бачив когось з вищого начальства, і Ростов поїхав туди, уже не сподіваючись знайти будь-кого, а для того лише, щоб перед самим собою очистити свою совість. Проїхавши верст зо три й поминувши останні російські війська, Ростов побачив біля города, обкопаного ровом, двох вершників, які стояли проти рова. Один, з білим султаном на капелюсі, здався чомусь знайомим Ростову; другий, незнайомий вершник на прекрасному рижому коні (кінь цей здався знайомим Ростову) під'їхав до рова, штовхнув коня острогами і, випустивши поводи, легко перестрибнув через рів города. Лише земля обсипалася з насипу від задніх копитів коня. Круто повернувши коня, він знову перестрибнув назад через рів і шанобливо звернувся до вершника з білим султаном, очевидно, пропонуючи йому зробити те саме. Вершник, постать якого здалася Ростову знайомою і чомусь мимоволі привернула до себе його увагу, зробив заперечливий жест головою і рукою, і по цьому жесту Ростов миттю впізнав свого оплакуваного, обожуваного государя.
«Але це не може бути він, сам один посеред цього голого поля», — подумав Ростов. У цей час Олександр повернув голову, і Ростов побачив любимі риси, що так виразно викарбувалися в його пам'яті. Государ був блідий, щоки й очі його позападали, але тим більше чарівності, лагідності було в його рисах. Ростов був щасливий, переконавшись у тому, що чутка про поранення царя була неправдивою. Він був щасливий, що бачив його. Він знав, що міг, навіть повинен був просто звернутися до нього й передати те, що наказано було передати від Долгорукова.
Але як закоханий юнак тремтить і мліє, не сміючи сказати того, про що він мріє ночами, і злякано озирається, шукаючи допомоги чи можливості відстрочки і втечі, коли настала жадана хвилина, і він стоїть віч-на-віч із нею, так і Ростов тепер, досягнувши того, чого він бажав найбільше в світі, не знав, як підступити до государя, і в нього виникали тисячі міркувань, чому це було незручно, непристойно і неможливо.
«Як! Я неначе радий з нагоди скористуватися тим, що він сам один і зажурений, йому неприємною і важкою може здатися невідома особа в цю хвилину смутку; потім, що я можу сказати йому тепер, коли рід одного погляду на нього в мене завмирає серце й пересихає в роті?» Жодна з тих незчисленних промов, які він, звертаючись до государя, складав у своїй уяві, не спадала йому тепер на думку Ті промови здебільшого виголошувалися зовсім за інших умов, ті говорилися в більшості випадків у хвилини перемог і урочистих свят і переважно на смертному одрі після поранення, тимчасом як государ дякував йому за геройські вчинки, і він, помираючи, висловлював йому потверджену на ділі любов свою.
«Потім, чого ж я буду питати государя про його накази на правий фланг, коли вже тепер четверта година вечора, і битву програно? Ні, безперечно, я не повинен під'їжджати до нього, не повинен порушувати його задуми. Краще померти тисячу разів, ніж дістати від нього, поганий погляд, залишити погану думку», — вирішив Ростов і зі смутком і розпачем у серці поїхав геть, раз у раз оглядаючись на государя, що все ще стояв у тому ж стані нерішучості.