Війна і мир 1-2

Давши ще кілька різних наказів, він вийшов був відпочити до графинечки, але знову згадав щось потрібне, вернувся сам, вернув куховара та економа і знову став наказувати. У дверях почулася легка чоловіча хода, бренькання острог, і гарний, рум'яний, з чорніючими вусиками, увійшов молодий граф, який, видно, відпочив і виплекався на спокійному житті в Москві.

— Ах, братіку мій! Голова йде обертом, — сказав старий, немов соромлячись, усміхаючись перед сином. — Хоч би ти ось допоміг! Адже треба ще співаків. Музика в мене є, та циган, чи що, покликати? Ваша братія, військові, це люблять.

— Далебі, таточку, я думаю, князь Багратіон, готуючись до Шенграбенської битви, менше морочився, ніж ви тепер, — сказав син, усміхаючись.

Старий граф прикинувся розсердженим.

— Авжеж, ти балакай, ти спробуй!

І граф звернувся до куховара, який з розумним і поважним обличчям спостережливо і привітно поглядав на батька й на сина.

— Яка молодь ось, га, Феоктисте? — сказав він. — Сміється з нашого брата — стариків.

— Що ж, ваше сіятельство, їм би тільки попоїсти добре, а як усе зібрати та сервірувати, це не їх справа.

— Так, так! — вигукнув граф і, весело схопивши сина за обидві руки, закричав: — Так ось же що, попався ти мені! Візьми ти зараз парні сани і рушай до Безухова і скажи, що граф, мовляв, Ілля Андрійович прислав просити у вас суниць та ананасів свіжих. Більше ні в кого не дістанеш. Самого його нема, то ти зайди, княжнам скажи, і звідти, ось що, їдь ти на Разгуляй — Іпатка-кучер знає, — знайди ти там Ілюшку-цигана, от що у графа Орлова тоді танцював, пам'ятаєш, у білому казакині, і приведи ти його сюди, до мене.

— Із циганками його сюди привести? — спитав Микола, сміючись.

— Ну, ну!..

Під цей час нечутними кроками, з діловим, заклопотаним і разом по-християнському покірливим виглядом, що ніколи не покидав її, увійшла до кімнати Анна Михайлівна. Незважаючи на те, що кожного дня Анна Михайлівна заставала графа в халаті, щоразу він бентежився при ній і просив пробачення за свій костюм.

— Нічого, графе, голубчику, — сказала вона, покірливо заплющуючи очі. — А до Безухова я поїду, — сказала вона. — Молодий Безухов приїхав, і тепер, графе, ми все дістанемо з його оранжерей. Мені й треба було бачити його. Він мені прислав листа від Бориса. Хвалити бога, Боря тепер при штабі.

Граф зрадів, що Анна Михайлівна брала одну частину його доручень, і наказав запрягти для неї маленьку карету.

— Ви Безухову скажіть, щоб він приїжджав. Я його запишу. Що він з дружиною? — спитав він.

Анна Михайлівна пустила під лоб очі, і обличчя її пойняла глибока скорбота…

— Ах, мій друже, він дуже нещасний, — сказала вона. — Якщо правда те, що ми чули, то це жах. І чи думали ми, коли так раділи його щастям! І така висока, небесна душа, цей молодий Безухов! Так, мені від душі шкода його, і я постараюся його втішити, наскільки це від мене залежатиме.