Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
У той час, як Ростов так міркував і сумно від'їжджав від, государя, капітан фон-Толь випадково наїхав на те саме місце і, побачивши государя, просто під'їхав до нього, запропонував йому свої послуги і допоміг перейти пішки через рів. Государ, бажаючи відпочити і почуваючи себе нездоровим, сів під яблуню, і Толь зупинився біля нього. Ростов здалеку з заздрістю і каяттям бачив, як фон-Толь щось довго і з запалом говорив государеві, як государ, видно, заплакавши, закрив очі рукою і потиснув руку Толю.
«І це я міг би бути на його місці!» подумав сам собі Ростов і, ледве стримуючи сльози жалю про долю государя, в цілковитому відчаї поїхав далі, не знаючи, куди і чого він тепер їде.
Його відчай був тим більший, що він відчув, що його власна слабість була причиною його горя.
Він міг би… не тільки міг би, а він повинен був під'їхати до государя. І це була єдина нагода показати государеві свою відданість. І він не скористався з неї… «Що я наробив?» — подумав він. І він повернув коня і помчав назад до того місця, де бачив імператора; та нікого вже не було за ровом. Тільки їхали повозки та екіпажі. Від одного фурмана Ростов довідався, що кутузовський штаб перебуває недалеко в селі, куди йшли обози. Ростов поїхав за ними.
Попереду його йшов берейтор Кутузова, ведучи коней у попонах. За берейтором їхала повозка, і за повозкою йшов старик двірський, у кашкеті й кожушку, з кривими ногами.
— Тите, гов, Тите! — сказав берейтор.
— Чого? — неуважно озвався старий.
— Тите, йди молотити.
— Е, дурень, тьху! — сердито плюнувши, сказав старий.
Минув якийсь час мовчазного руху, і повторився знову той самий жарт.
О п'ятій годині вечора битва була програна на всіх пунктах. Понад сто гармат було вже в руках французів.
Пржебишевський із своїм корпусом склав зброю. Інші колони, розгубивши майже половину людей, відступали розладженими, перемішаними юрмами.
Залишки військ Ланжерона і Дохтурова, змішавшись, тиснулися біля ставків на греблях та берегах біля села Аугеста.
О шостій годині тільки біля греблі Аугеста ще чутно було гарячу канонаду самих лише французів, які вистроїли численні батареї на схилі Праценських висот і били по наших відступаючих військах.
В ар'єргарді Дохтуров та інші, збираючи батальйони, відстрілювалися від французької кавалерії, що переслідувала наших. Починало смеркати. На вузькій греблі Аугеста, на якій частенько стільки років мирно сидів старенький мельник, у ковпаку, з вудочками, тимчасом як онук його, закачавши рукави сорочки, перебирав у лійці сріблясту трепетливу рибу; на цій греблі, по якій стільки років мирно проїжджали на своїх парних возах, навантажених пшеницею, у волохатих шапках і в синіх куртках, морави і виїжджали тією ж греблею, запилені мукою, з білими возами, — на цій вузькій греблі тепер між фурами й гарматами, під кіньми і між колесами юрмилися спотворені страхом смерті люди, давлячи один одного, помираючи, переступаючи через помираючих і вбиваючи один одного для того лише, щоб, пройшовши кілька кроків, бути так само вбитими.
Кожні десять секунд, нагнітаючи повітря, ляскало ядро або вибухала граната в середині цього густого натовпу, вбиваючи й забризкуючи кров'ю тих, що стояли близько. Долохов, поранений у руку, пішки, з десятком солдатів своєї роти (він був уже офіцером), і його полковий командир, верхи, являли собою залишки всього полку. Їх тягнув натовп; вони втислися у вхід до греблі і, здушені з усіх боків, зупинилися, бо спереду впав кінь під гарматою, і юрма витягала його. Одно ядро вбило когось позад них, друге вдарилося спереду й забризкало кров'ю Долохова. Юрма одчайдушно наперла, стиснулася, просунулася кілька кроків і знову зупинилася.
«Пройти цих сто кроків — і, напевно, врятований; простояти ще дві хвилини — і загинув, напевно», — думав кожен.
Долохов, стоячи в середині натовпу, рвонувся до краю греблі, збивши з ніг двох солдатів, і збіг на слизький лід, що вкрив ставок.
— Звертай! — закричав він, підстрибуючи на льоду, що тріщав під ним, — звертай! — кричав він на гармату. — Тримає!..
Лід тримав його, але гнувся і тріщав, і очевидно було, що не тільки під гарматою чи натовпом людей, але й під ним самим він зараз проламається. На нього дивились і тиснулись до берега, не наважуючись ще ступити на лід. Командир полку, стоячи верхи біля в'їзду, підняв руку й розкрив рота, звертаючись до Долохова. Раптом одно з ядер так низько засвистіло над натовпом, що всі нагнулися. Щось ляпнуло в мокре, і генерал упав з конем у калюжу крові. Ніхто не глянув на генерала, не подумав підняти його.