Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
На ввічливі зауваження Сфінкса про погоду і вчителів Довга весело рохкає та хвицає ногами, на які важко не дивитися.
Я себе не стримую та дивлюся. І Сфінкс теж. Горбач і Македонський вволіють дивитися на стелю. Нарешті Габі набридає сидіти склавши руки, вона встає й починає тинятися по кімнаті.
— Це у вас що? А це? Добре живете...
Груди на стіл, задком до нас, і ось вона пихкає над рядами платівок:
— Оце кльова музичка. Я її, начебто, чула. Вбитись можна, яка пісенька там, на другій стороні, ото вже не знала, що вам такі подобаються.
Горбач блідне й витягує шию. Мені теж стає дещо тривожно, коли вона починає витрушувати платівки з конвертів і розглядати їх, залишаючи з кожного боку по півсотні відбитків.
— Запилюжені вони у вас, — каже Довга. — Зовсім не чищені. Не можна так... — Виймає хустинку, плює на неї...
— Стій! — кричить Сфінкс, зірвавшись з місця. — Завмри, сучко!
Горбач, який підхопився водночас із ним, падає назад на ліжко. І витирає з обличчя піт.
— Хочеш горішків? — ввічливо пропоную я Довгій, яка чесно стоїть, завмерши, як звелів їй Сфінкс. Напевно, замислившись, чи варто їй ображатися.
— У зубах застрягають, — бурчить вона. Але від столу все ж трішечки відступає. — Нервові ви якісь. Ледве що — репетуєте. Заїкою можна стати.
— Таж день огляду, — пояснюю я. — Усі злі. Це така традиція, можна сказати.
— Ага, — Довга навалюється на спинку ліжка й перевисає в мій бік. — Мене ось теж оглядали. Ну і що? Мені це до лампочки. Оглядів я їхніх не бачила, чи що? Ось пам’ятаю, якось раз мене зґвалтували...
Давлюся горіхом і викашлюю його на ковдру. Габі турботливо лупить мене по спині кулаком. Щоб дотягнутися, їй довелося дуже вже перевиснути, і мені видно багато всього у вирізі її блузки. Кашель від цього тільки посилюється. Практично вже задихаюся...
— Ух, біднесенький, — зітхає Довга. — Хворієш, так? Нічого. Буває. Я ось теж хворіла...
— Ну, досить, — каже Чорний і встає. — Піду прогуляюся. Усьому, врешті-решт, є межа! — Він виходить, грюкнувши дверима так, що всі здригаються.
— Про що це він? — запитує Габі.
— Так, неважливо, — зірваним голосом відповідає Сфінкс. — Справи...
— Напевно, з книжкою в клозет пішов, — форкає Довга. — Знаю я цю породу, котрі в окулярах. А ти чого так хрипиш? Теж ніби захворів?
— Голос зірвав.
— Та ну? — дивується Довга. — Неслабо ж ти крикнув.
— Точно, — погоджується Сфінкс. — Дуже неслабо.
Габі відлипає від спинки, і ліжко скрипить з полегкістю.
Прокліпавшись, ловлю її в фокус. Вона бреде до дверей.
— Піду, мабуть. Світ подивлюся. Сліпому привіт. І цьому вашому книжникові також. А самі не хворійте.
— Передамо, — обіцяю я. — Ти заходь, не соромся.
— Я не з сором’язливих, — хрюкає Габі. — Та ти, мабуть, і сам уже це просік.
Прощальний вищир у фіолетовій рамці помади — і вона зникає. У повітрі задушливий запах парфумів. Замислено ковтаю останній горіх і згрібаю на купку шкаралупки.
— Як ти сказав? Заходь, не соромся? — цікавиться Горбач. — Я тобі цих слів не забуду, Табакі.
— Звичайна ввічливість, — пояснюю я. — Так прийнято, коли гості йдуть. Особливо, коли йде дама.
— Ну-ну, — каже Горбач. І кидається перевіряти диски. Їхню цілість і відсутність слідів чищення слиною. А я п’ю каву й розкладаю пасьянс. Весела штука — цей Новий Закон. Урізноманітнює життя.
Після повернення Чорного Куряка починає розпитувати, хто така матінка Анна. Це Сфінкс винен. Сказав про себе Чорному, що він не матінка Анна, щоб виганяти зі спальні приятельок Сліпого. Ну тут він, припустимо, збрехав. Сам-то виганяти не стане, але Довга навряд чи ще в нас коли-небудь з’явиться, я Сфінкса не перший день знаю. Чорний також знає, але з розумінням простих речей справи в нього йдуть зовсім зле. Тому багато нервових клітин марнується.
— Та хто ж вона така? — запитує Куряка. У мене.
Складне питання. Сфінкс посміхається. Ще б пак. Не його запитали — не йому пояснювати.
— Ну, розумієш, — починаю я без особливого бажання, — жила колись, давно-предавно, така жінка...
Гарний початок. А з чого ще було починати? З нас, які придумували собі розваги? Може, з пісень? Або з жартів Вовка — на кшталт снігової баби, на яку надягли (хоча для цього довелося її зруйнувати і заново зліпити) майку Лері? З Ночей Казок? Якщо згадати все, що придумувалося колись... Усе, що робилося, щоб не померти з нудьги...