Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
На Сліпого вони натикаються в самому кінці коридора. Він гамселить автомат з газованою водою, сподіваючись повернути проковтнуту монетку.
— Мучить спрага? — запитує Сфінкс.
— Уже ні.
Сліпий востаннє вдаряє по автомату, й на підлогу падає картонний стаканчик. Сліпий піднімає його.
— Дев’ятий, — каже він. — І хоч би один повний.
— Сліпий, з цього автомата вже сто років нічого не вилазило, крім стаканчиків.
По сусідству Пухир із третьої суне з вивертами по автостраді, збиваючи зустрічні машини й стрясаючи гральний автомат.
— Тобі Рудий у цих краях не траплявся?
— Що в тебе з голосом? — цікавиться Сліпий. — З чого це ти охрипнув?
— Я оберігав майно зграї від довгоногих повій, — похмуро відповідає Сфінкс.
— Так? Габі заходила?
Сфінкса охоплює пекуче бажання штовхнути Сліпого. Рознести йому щиколотку дощенту, щоб улюблений ватажок надовго скульгавів.
— Заходила, — цідить він, змагаючись із собою. — І сподіваюся, що більше не зайде. Що ти про це подбаєш.
Сліпий вслухається, схиливши голову. Потім завбачливо заходить за автомат, прибираючи ноги за межі досяжності для Сфінкса.
— Мій недогляд, — визнає він. — Надалі буду уважніший. Хто це з тобою? Куряка?
— Так, він. Витягнув його прогулятися.
— Нервує? — байдуже запитує Сліпий. — А я тобі казав. Чорний його трохи зіпсув.
Онімівши від обурення, Куряка дивиться на них знизу вгору. На двох нахабних, самозакоханих виродків, які обговорюють його так, ніби його тут немає. У Пухиря вимикається екран, автомат з брязкотом програє йому кілька тактів похоронного маршу. Він слухає, оголивши голову.
В актовому залі прищавий Лавр відсуває від рояля стілець-вертушку й хустинкою витирає піт з чола.
— А тепер зіграй що-небудь не таке нудне, — просять його.
Лавр з погордою усміхається в простір. Ніхто нічого не тямить у джазі. Просвітництвом займатися з ними — марна річ. Візочники в нашийниках дружно аплодують. Його усмішці, а не його грі.
Розгублений, Куряка катається по першому поверху. «Дихає вуличною кіптявою». Він демонстративно від’їхав від Сфінкса та Сліпого, і тепер шкодує з цього приводу. Варто було послухати, що вони ще про нього висловлять. Коли перший напад люті пройшов, Куряка запідозрив, що сказане було адресоване йому. І що як тільки він від’їхав, вони заговорили про інше. Отже, Сфінкс іще раз переконався, що Куряка не вміє слухати.
— Ну і чорт з вами, — каже він. — Не зобов’язаний я вислуховувати ваші дурні зауваження.
— Чиї? — з цікавістю запитує хтось, і, піднявши очі, Куряка натикається на посмішку Чеширського Кота у виконанні Рудого.
— Неважливо, — розгублено бурмоче він. Йому ніяк не вдається звикнути до того, що з ним заговорюють члени інших зграй. Їхня готовність до спілкування збиває з пантелику, так ніби він усе ще Фазан. Розсердившись на себе, він переправляє сказане:
— Сфінкса і Сліпого. Обговорюють мене просто в очі, наче я глухонімий. Це дратує.
Посмішка Рудого робиться ширшою.
— О-о, — тягне він. — До яких сфер я ненароком доскочив...
Куряку пересмикує. З нього знущаються. Але мимовільна повага до ватажка, нехай навіть такого клоуна, як Рудий, заважає розвернутись і поїхати.
Рудий, наче нічого не сталося, простягає йому сигарети й закурює сам, всівшись на підлогу. Волосся у нього — як присохла кров, і губи такі ж яскраві, неначе в губній помаді. Підборіддя всуціль у рожевих подряпинах від гоління, на шиї — зв’язка сухих курячих кісток. Він дивакуватий, як і всі Щури, а зблизька здається навіть іще дивнішим.
— Рудий, — несподівано для себе запитує Куряка, — що ти знаєш про матінку Анну?
Рудий задирає голову. У жаб’ячих окулярах спалахують відблиски коридорних лампочок.
— Дуже мало, — зізнається він, струсивши попіл просто на білі квітчасті штани. Жахливо брудні. — Чесно кажучи, я не надто сильний в історії. Здається, вона тут була директоркою в кінці минулого століття. Жахливо релігійна. Чула голоси святих. Така собі Жанна д’Арк на пенсії. Утім, вона ж була черницею. За неї до Дому прибудували лазарет. До того був один жалюгідний кабінетик з медсестрою і палата на два ліжка. За кожною дрібницею доводилося микатися до міста. Дім же тоді розташовувався на околиці.