Дім, в якому…

Пізніше я намагався зробити це ще раз, інакше, однак і вдруге мені не вдалося... Сліпий прийшов до мене в Могильник. У безрозмірному білому халаті, в якому таких помістилося б іще двоє. Виліз на ліжко, сів по-турецькому й довго слухав моє мовчання. Потім запитав:

— Чому?

— На мені великий гріх, — сказав я. — Його ніяк не спокутуєш.

Вовк відучив мене довіряти їм. І я чекав. Що скаже цей, зачаєний у собі? Він не милий, яким колись здавався Вовк, а зовсім навпаки. Від нього можна чекати чого завгодно. Він міг перетворитися на Сфінкса, якому я дав обіцянку, а потім порушив її: «Якщо хочеш залишатися з нами»... Тоді мені довелося б піти. Він міг перетворитися на Вовка і зробити з мене бритву. Я не сказав, кого мені було наказано навіки посадити на ланцюг за порогом Дому. Він міг би вирішити, що завдячує мені, а цього я не хотів.

— Вертайся, — сказав він. — Ніхто не дізнається.

— Чому? — запитав я. — І що натомість?

— Дурень, — відповів Сліпий. І пішов.

Я повернувся. Час тече, мій гріх, як і раніше, на мені. Так буде зав­жди, поки я живий. Я нічим його не спокутую. Крізь стіни проходять привиди, але тільки один із них посміхається, вищиряючи ікла. Він на підвіконні, коли я відсмикую фіранку, він підстерігає мене в душових кабінках, він лежить у ванні, коли я хочу туди залізти, й дивиться з-під води палаючими очима. Я майже звик до нього й більше не зриваюся при зустрічах. Щоб не бачити снів, я лягаю пізніше та встаю раніше, ніж до того, бо в снах він може зробити зі мною все, що завгодно. Я втомився від нього, а він втомився від мене, але позбутися один одного ми не можемо. Таблетки допомагають, але ненадовго.