Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Два старі сиві воїни вели тепер до могили вороного жеребця Сколота. Кінь ішов неохоче, він кидався в сторони. Але його міцно тримали за поводи. Ось його підвели до могили. Поважний віщун, прокричавши якесь закляття, блискавичним спритним ударом загнав у струнку шию коня кинджал. Бризнула кров, кінь захропів, упав на передні ноги.
— Такий красень, такий чудовий кінь! — з жалем прошепотів вражений Артем.
Ще кілька ударів кинджалом — і вороний завмер. Тепер старий Сколот міг вільно їздити в царстві тіней на своєму улюбленому бойовому коні…
Віщуни підійшли до колісниці, на якій сиділа стара вдова Сколота. Вона тремтіла, вона не віднімала старечих сухих рук од обличчя. Так, майже неживу, її повели до могили.
— Негідники! Живу жінку, стару! — згукнув Артем.
— Такий звичай, — пробурмотів Дмитро Борисович. Від його колишнього археологічного запалу не лишилося й сліду. Тепер він уже не шкодував свого втраченого фотоапарата. В нього не вистачило б сил фотографувати цю страшну сцену…
Віщуни вели нещасну до того місця, де лежав щойно забитий вороний жеребець. Віщуни майже несли її на руках, бо жінка, здавалося, була непритомна від страху. А слідом за нею посувався ще один віщун з мотузкою в руках. То був священний кат, який мусив задушити вдову померлого вождя, щоб і вона пішла за своїм чоловіком на той світ і там сумлінно прислужувала йому.
І ось тепер тільки Артем побачив, як вдалині, за великою юрбою людей, біля одної з кибиток вгору звився сивий димок. Ніби хтось розклав там маленьке вогнище, і димок від нього повільно почав здійматися вище й вище в тихому повітрі.
— Сигнал Роніса! Час вирушати, Варкане!
Але Артем спізнився з своїм вигуком. Варкан уже подав знак своєму загонові. Спритно, швидкими, мов зміїнми, рухами воїни почали повзти по скелях униз, до маленького гайка, що розкинувся на дорозі, до місця, де відбувалося урочисте поховання.
— Ну, Дмитре Борисовичу, почалося! — збуджено гукнув Артем. — Я пішов униз, разом з усіма!
— А я що? Хіба тут залишуся?..
І археолог, захопивши свою бойову сокиру, теж ринувся вниз. Незграбний Дмитро Борисович через силу зберігав рівновагу на стрімких скелях, бо його очі все ще не могли відірватися від похорону. Але обов’язок був і для нього над усе! Адже товариші чекали його допомоги там, унизу, і він повинен іти до них!
Одчайдушний жіночий крик долинув до них. Обидва здригнулися. То кричала стара вдова Сколота. Вона крикнула востаннє в своєму житті…
Вони швидко спускалися вниз. Воїни Варкана були вже в гайку. Артем знав: то тільки перший сигнал, тепер треба буде зачекати в гаю, доки раби в тилу скіфів не почнуть бою. Це дасть воїнам Варкана можливість підійти непоміченими. Інакше їх зустріне дощ стріл і списів, зірветься вирішальний напад. Щоб цього не трапилося, Роніс з озброєними невільниками мусив відвернути на себе увагу, розпочати й прийняти перший бій.
З гайка натовп біля могили видно було значно гірше. А те, що відбувалося в самій могилі Сколота, і зовсім зникло з очей. Проте чути звідси було краще. Тужлива молитовна пісня не вщухала, вона набридливо дзвеніла в вухах, перекриваючи собою всі інші звуки. Слух розрізняв тепер окремі жіночі вигуки, пронизливі й жахливі. Артем з острахом прислухався до них, бо йому страшно було подумати, що один з тих голосів міг належати Ліді…
Воїни Варкана лежали в гайку, вони ховалися за деревами і терпляче ждали. Адже найменша необережність могла б виказати їх присутність — і тоді все загинуло б…
Тиша в гайку — і все та ж сама молитовна пісня в далечині, та ще пронизливі жіночі крики… Якби не вони, то, здається, в тиші, яка панувала в гайку, можна було б почути стукотіння власного серця. Воно калатало, воно немовби заповнило всі груди Артема… Ні, ні, не можна так хвилюватися, треба стримуватися, треба зберігати цілковитий спокій, бо ж наближається вирішальний час… Так, це все легко сказати, про той спокій і стриманість, але як же важко виконати!
Тиша в гайку. Тривожна, насичена неймовірним напруженням тиша. Чому ж не чути нічого? Чому Роніс усе ще не починає?..
Артем чув, як важко дихає поряд з ним Дмитро Борисович. Руки археолога цупко стискали сокиру. Ледве чутний голос Дмитра Борисовича прошелестів над самим вухом юнака:
— А ваша зброя, Артеме? У вас все готове?
Артем мовчки вказав очима на свій меч-акінак. Археолог похитав головою: видно, йому здавалося, що цього мало. Тоді юнак виразно вдарив себе по кишені? не турбуйтеся, мовляв, усе гаразд. Головна його зброя також напоготові. Треба тільки, щоб надійшов слушний момент, коли її слід буде вжити!