Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
З самого ранку юнак разом з Дмитром Борисовичем і Варканом лежали тут на скелях, дивилися, слухали, чекали. Позаду розташувався напоготові весь загін, у якому налічувалося тепер понад півтораста добре озброєних молодих воїнів і мисливців. Було вирішено, що Роніс подасть умовний сигнал. Час того сигналу залежав од того, коли ватажкові невільників пощастить зібрати свої сили так, щоб ударити на воїнів Дорбатая і старшин з тилу. А тоді до них одразу приєднаються мисливці і скотарі, що також напоготові. І вже після того буде нанесено вирішальний удар звідси, зі скель, який здійснять воїни Варкана. Загальний план повстання, який розробили обидва ватажки, Роніс і Варкан, було складено бездоганно. Лишалося тільки так само бездоганно й виконати його.
І тільки одна людина на скелях думала зараз не про напад, не про бій з воїнами Дорбатая і Гартака, а про зовсім інші речі. То був, звичайно, Дмитро Борисович! Запальний археолог забув про свою бойову сокиру, вмінням володіти якою він досі так пишався, забув узагалі, що збирався брати участь — і навіть безпосередньо, як висловлювався він сам! — у наступних діях. Вся його увага, увесь він, — і серцем, і душею, — був там, унизу, де відбувалися сцени, дивлячись на які він мало не плакав з досади: ну як так вийшло, що він загубив у сталактитовій печері свій фотоапарат!.. Це ж просто злочин — не зафіксувати на фотознімках усе, що йому пощастило бачити, а лишити тільки туманні спогади в пам’яті!..
Поховання скіфського вождя, справжнє поховання за всіма священними звичаями племені! Це видовище було неповторним для археолога, який ніколи в житті не міг мріяти про щось подібне… І Дмитро Борисович не відривав погляду від того, що відкривалося перед його очима.
Артем, як відомо, не був археолог. Але, правду сказати, і його захопило це незвичайне, барвисте видовище.
Похорон відбувався на великому майдані, з одного боку якого височіли скелі. З другого боку його замикала широкою сріблястою дугою спокійна річка. Це, на думку скіфів, і був легендарний Борисфенес. Та Дмитро Борисович роз’яснив Артемові:
— Справжній Борисфенес, про який писав Геродот, — це наш Дніпро. А те, що ми бачимо тут, — просто невеличка підземна річка, що впадає, мабуть, в якесь теж підземне озеро, можливо, досить велике. Проте це озеро, звісно, не є Понтом Евксинським, який ми тепер називало Чорним морем. Адже рівень Чорного моря, крім усього іншого, як ви самі розумієте, розташований значно ви ще цієї річки…
Це, певна річ, було цілком зрозуміло. Втім, археолог пояснював далі:
— Стародавнє плем’я скіфів-кочівників, яке випадков втрапило сюди, під землю, і мало лишитися тут жити…
— Значить, ви остаточно приєдналися до думки Івна Семеновича? — перебив його Артем.
— А чому б і ні? Хіба ж у нас є якась інша імовірн гіпотеза? Та от, це плем’я, відрізане завалом од земної поверхні, зберегло, мабуть, свої скромні географічні знання га уявлення. Стародавні скіфи, як свідчить той же Геродот. знали про існування Борисфенеса. А їхні нащадки з якими ми маємо справу, пам’ятають давню легенду про казкову річку, І вони ладні вважати за Борисфенес цю невеличку підземну річку, на яку колись натрапили. От і все. А перейнявши собі також звичаї урочистого поховання вождів, наше плем’я почало здійснювати цей звичай тут, на березі підземної річки, який вони в свою чергу ототожнили з легендарними Герами.
— Все це дуже цікаво й важливо, — відповів нетерпляче Артем, — і я цілком певен, що так воно і є, як ви кажете. Але зараз мене непокоїть зовсім інше…
Проте, глянувши на археолога, Артем вирішив припинити розмову, бо все одно Дмитро Борисович уже не чув його й не бачив нічого, крім того, що відбувалося внизу.
А думки юнака, які дуже турбували його, і справді стосувалися зовсім іншої галузі, ніяк не археологічної. Він міркував так.
Ну, гаразд, припустимо, що внаслідок цього загального повстання, якого він так нетерпляче ждав, Ліда й Іван Семенович будуть звільнень. Інакше-бо й не може бути, це так. Добре. А далі? Варкан — дуже хороша людина. І Роніс теж. Чужинцям, певна річ, нічого вже не загрожуватиме: і це також зрозуміло. І все одно питання лишається тим самим: а далі?.. Чи ж не одразу доведеться думати про можливості повернення на поверхню землі? Чи ж не досить їм цих напівказкових пригод, цього дивного — і вже, правду сказати, як на смак Артема, досить-таки набридлого — жовто-рожевого оточення?..