Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— Чому?
— Не знаю, може, віщунам пощастить знову захопити нас… і тоді вже вони не подарують нам життя… Адже нам немає куди тікати від них, хіба ви не розумієте цього?
— Але тут, за скелями, ми дочекаємося допомоги Роніса. І, крім того, за скелями є коні…
— Туди треба ще добратися, Артеме.
І наче підтверджуючи слова Дмитра Борисовича, в повітрі навколо них пронизливо засвистіло, загрозливо заспівало різними голосами, високими й роздираючими слух. Це була дика какофонія свистячих звуків, що шарпали нерви. Нічого подібного Артем досі ніколи не чув. Він побачив, як зблідла Ліда, як насупився Іван Семенович. Від несподіванки здригнувся й Дмитро Борисович. Але археолог відразу опанував себе, як це не було дивним для інших, — саме він, а не хтось інший.
— Лягайте! Негайно лягайте на землю! — вигукнув він рішуче. — Там, під скелями! Це — свистячі стріли скіфів!
Через кілька секунд вони вже лежали під скелястим гребенем, що відокремлював їх од жерців і воїнів Гартака, які були внизу, під майданчиком. Тепер Артем і його товариші розуміли, що трапилося. Над їхнім майданчиком зверху пролітав дощ стріл, випущених ворогами. Ці стріли були незвичайні: під час польоту вони гостро свистіли на різні лади. Стріли пролітали понад скелястим гребенем й падали позаду них, не завдаючи шкоди поки що нікому. Поки що…
Дмитро Борисович, лежачи під скелею, мовив:
— Так, це знамениті свистячі стріли скіфів! Вони вживали їх, щоб посіяти паніку між ворогами. І Дорбатай, очевидно, вирішив, що ці стріли налякають і нас… він був недалекий від істини, старий шахрай! Адже дійсно страшно.
— Від несподіванки, — пробував виправдатись Артем, поглядаючи на Ліду, з обличчя якої ще не зникла блідість. — Знаєте, надто вже несподіваним виявився цей свист… наче якась психічна атака, їй-бо! А справді — нічого надзвичайного, стріли як стріли. Тим більше, що жерці й воїни Гартака не можуть прицілюватися знизу, стріли пролітають над нами. І взагалі, не такий страшний чорт, як його малюють!
— Все це так, — роздумливо відгукнувся Іван Семенович. — А от якщо вони почнуть стріляти інакше…
— Як? — спитав Артем.
— Навісним вогнем. Понад скелями, щоб стріли падали на нас згори. Розумієте?
— Можуть узяти й шпичасті стріли, — додав Дмитро Борисович, наче міркуючи. — Не знаю, правда, чи користується наше плем’я ними… але й це цілком можливо.
— Які там ще шпичасті стріли? Що це таке? — стривожено спитав Артем. Він відчув, як Ліда злякано стиснула його руку. Артем хотів був щось сказати, чимсь заспокоїти дівчину, нерви якої були надто напружені внаслідок усього того, що вона пережила, але не встиг.
З глухим стукотом кілька стріл упало на скелі біля них. Дві застрягли в землі. І відразу почувся стриманий стогін. Невже когось поранено? Кого саме?..
Із завмиранням серця Артем побачив, як Варкан схопився за ліве плече. З нього стікала кров.
— Варкана поранено!
Молодий скіф зблід. Він намагався висмикнути стрілу з плеча, але у нього нічого не виходило. Варкан потягнув її міцніше. Стріла лишалася на місці, і лише м’язи, що здулися, показували, з якою силою тягне її скіф. Артем перевів погляд на Дмитра Борисовича і побачив на його обличчі жах.
— Шпичаста стріла, — почув він приглушений шепіт археолога. — Шпичаста стріла… її не можна вийняти з тіла… може, тільки якщо розрізати… інакше бронзовий наконечник окислиться… а якщо вона ще й отруєна?..
Молодий скіф закусив губи й залишив спроби витягти стрілу. Один з його воїнів підповз до Варкана, тримаючи в руках ремінь. Він туго перев’язав плече пораненому і щось сказав. Варкан заплющив очі й мовчки похилив голову.
Артем не втішав його. Мужньому скіфові це було не потрібно. Дощ стріл тим часом припинився. Іноді пролітала поодинока, випущена якимсь жерцем, вона із свистом прорізала повітря.
— Дорбатай вигадує щось нове, — зауважив Іван Семенович. — Однією атакою він не обмежиться. Але що саме? Артем, як у вас справи?
Артем, розуміючи, глянув на нього і замість відповіді почав щось шукати в своїй сумці. Він не бачив, нахилившись, як над гребенем скелі тихо підвелася голова в шкіряному шоломі. Вусатий скіфський воїн, тримаючись іще руками за краї гребеня, швидко огледівся. Найближче до нього був Артем, який усе ще не помічав небезпеки. Так само тихо воїн підвів дротик, націлився. Це тривало якусь частку секунди.
— Артеме! — встиг тільки скрикнути Дмитро Борисович, який раптом помітив воїна з піднесеним дротиком.