Новітнє вчення про тлумачення правових актів
- Автор: Коллектив авторів
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-424-8
- Жанр: право
Электронная книга - «Новітнє вчення про тлумачення правових актів». Краткое содержание книги:
Покажемо це на прикладі Закону «Про правовий режим надзвичайного стану». Із правила частини другої ст. 22 названого Закону («передбачені цим Законом обмеження конституційних прав і свобод громадян, які можуть бути застосовані за умов надзвичайного стану, є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають») непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого всі інші положення актів законодавства можуть тлумачитись розширено. Але ж цілком очевидно, що при прийнятті цього Закону законодавець не мав на увазі вирішити питання про можливість розширеного тлумачення всіх актів законодавства України. Гранична межа дії правового припису, що непрямо випливає із частини другої ст. 22 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» та виявляється при тлумаченні висновком а contrario, не повинна виходити за межі роду, тобто правових норм, що встановлені названим Законом. Заборонивши розширене тлумачення положень названого Закону, що передбачають обмеження конституційних прав і свобод громадян, які можуть бути застосовані за умов надзвичайного стану, законодавець непрямо допускає, що інші положення цього Закону можуть тлумачитись розширено. Наскільки це можливо і чи можливо взагалі, про це мова буде йти в одній із наступних глав цієї книги. Але тут ми повинні визнати, що чинність правового припису, який непрямо випливає із частини другої ст. 22 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», ні за яких умов не може поширюватись за межі предмету цього Закону, тобто на тлумачення всіх інших актів законодавства України.
2. Наданню висновкам від протилежного значення правових норм може перешкоджати системний зв’язок цієї норми із загальною правовою нормою. Це правило підтверджується аналізом низки положень Цивільного кодексу (ч. 3-5 ст. 221; ч. 3 ст. 222; ч. 3 ст. 225; ч. 3, 4 ст. 226; ч. 2 ст. 227; ч. 2 ст. 229; ч. 2 ст. 232; ч. 2 ст. 233), які встановлюють окремі наслідки недійсності відповідних видів правочинів (повернення одержаного однією чи обома сторонами; відшкодування вартості одержаного грошима; відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди), що настають за певних умов. Виникає думка зробити висновки від протилежного із перелічених законодавчих положень та виявити у такий спосіб правові норми, відповідно до яких інші правові наслідки (ніж установлені цими законодавчими положеннями) не настають. Далі можна було б стверджувати, що ці правові норми підлягають переважному застосуванню перед загальними правовими нормами, що встановлені ч. 1, 2 ст. 216 ЦК, оскільки зазначені вище норми, які виявляються за допомогою висновку від протилежного, відповідають застереженню ч. 3 ст. 216 ЦК про можливість встановлення особливих правових наслідків недійсності правочину. Але ж із логічного зв’язку низки зазначених вище правових норм з правовою нормою, встановленою ч. 3 ст. 216 ЦК, видно, що у перелічених випадках не встановлюються особливі правові наслідки недійсності правочинів, а тільки зазначається на окремі правові наслідки, передбачені загальними правилами ч. 1, 2 ст. 216 ЦК. Необхідність у такому зазначенні виникла у зв’язку з тим, що правилами перелічених вище законодавчих положень встановлюються особливі умови настання окремих правових наслідків недійсності відповідних видів правочинів. Усе це перешкоджає наданню висновкам від протилежного, які робляться із перелічених законодавчих положень, значення правових норм.
Що стосується ч. 2 ст. 230 і ч. 2 ст. 231 ЦК, які передбачають відшкодування збитків у подвійному розмірі стороною, яка при вчиненні правочину застосувала обман або фізичний чи психічний тиск, то із них за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні виявляються правові норми, згідно з якими інші правові наслідки (крім відшкодування збитків у подвійному розмірі) у випадках, передбачених ч. 2 ст. 230 і ч. 2 ст. 231 ЦК, не застосовуються. Але ці правові норми не можуть застосовуватись усупереч правовим нормам, що виявляються із ч. 3 ст. 216 і ч. 2 ст. 231 ЦК за допомогою висновку ступеню: якщо винна сторона в інших випадках зобов’язана відшкодувати моральну шкоду, то тим більше (у силу грубості здійсненого нею правопорушення) відшкодувати моральну шкоду зобов’язана та сторона, що застосувала обман, фізичний чи психічний тиск. Тим більше, за потерпілою стороною слід визнати право на повернення до попереднього майнового стану.