Крабат
- Автор: Пройслер Отфрид
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-196-2
- Переводчик: Владимир Василюк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Крабат». Краткое содержание книги:
«Крабат» — кращий твір Отфріда Пройслера — одного із найпопулярніших сучасних німецьких письменників.
Тонда був невблаганний.
— Тридцять — і баста! Такого розкішного бика я не віддам за нижчу ціну. Якби ви знали, як тяжко мені розлучатися з ним. Ніби свого сина продаю!
Бугай Бляшке збагнув, що старий не збавить ціни. Тільки час змарнуєш! А бик і справді дивовижний!
— Твоя взяла, згоден! Я сьогодні надто добрий! Дозволяю обкрутити себе круг пучки! А це тому, що бідним людям співчуваю. Вдаримо по руках — та й по всьому!
— По руках!
Тонда зняв шапку, щоби Бляшке поклав туди всі тридцять гульденів.
— Ти вже полічив?
— Так!
— Тоді віддавай свого дорогого синочка!
Бляшке взявся за мотузок і хотів був повести бика, але Тонда притримав його за рукав.
— Чого тобі ще? — буркнув товстун.
— Нічого такого, — удавано сором'язливо відповів Тонда. — Дрібничка та й годі.
— Ну, кажи вже!
— Чи не був би пан Бляшке такий добрий залишити мені налигача.
— Налигача?
— На пам’ять. Знаєте, пане, так мені тяжко розлучатися з ним. Нехай мені хоч налигач зостанеться. А я вам натомість дам…
Тонда став розв'язувати очкура, яким був підперезаний. Бляшке тільки підсміхувався, спостерігаючи, як старий лужичанин міняє налигача на очкура, а потім узявся за той очкур і повів Андруша. За найближчим рогом він утішливо засміявся. Чималий зиск матиме! Що то тридцять гульденів за доброго бика? Та за нього в Дрездені він утричі візьме!
За містом у приліску Тонда з Крабатом посідали на траву і стали чекати на Андруша. У селі вони купили трохи сала й хліба, бо вирішили підживитись.
— А ти молодець, Тондо! — сказав Крабат до старшого мірошниченка. — Подивився б на себе збоку, як ти вміло видурював у товстуна гульден за гульденом: «Замало, мій пане, замало…» А яке щастя, що ти згадав про налигача! Я геть забув про нього.
— Досвід! — усміхнувся Тонда.
Залишили кусень хліба й сала для Андруша й загорнули в Крабатову куртку. Вирішили передрімнути, але, стомлені довгою дорогою, відразу міцно поснули. І спали б іще довго, якби їх не розбудило протяжне «Му-у». Перед ними постав Андруш у людській подобі, неушкоджений, цілий.
— Гей ви, соньки! Зі спання не буде коня! Чи нема окрайця хліба?
— Є хліб і до хліба, — сказав Тонда. — Сідай, брате, відпочинь, підкріпись. Як тобі було з Бугаєм Бляшке?
— Було та загуло, — спересердя випалив Андруш. — Спека нестерпна, а ти в бичачій подобі дибаєш вулицею, ковтаєш пилюку. Задоволення мало! Але я не серджусь. В Ослінгері Бляшке завернув до шинку, якого тримає його свояк Кречмер. «О, мій двоюрідний брат з Каменця завітав! Як життя-буття? Як справи?»
— «Загалом стерпно. От тільки спрага доконає, спекотно ж!»
«Ну, цьому ми зможемо зарадити. Пива в нас — пити не перепити, навіть тобі. Заходь до зали й сідай за стіл»
— «А як же мій бик? — бідкається товстун. — Мій тридцятигульденовий красень!»
«А його ми заведемо у хлів і дамо водички та сінця досхочу!»
— Уявляєте? Мені дадуть досхочу сіна! — Андруш настромив ножем великий шматок сала й укинув до рота. — Ну ось, завели мене до хліва. Корчмар гукає прислужника:
«Гей, Кателю, обслужи бика. Дивися, щоб не схуд!»
«Добре, пане!» — промимрив Катель і кинув у ясла великий оберемок сіна.
— А мені, щиро кажучи, бичаче життя вже геть остобісіло. Тож я не довго думаючи і промовив до них людським голосом: «Сіно й солому жеріть самі, а я собі поласую свининою з капустою, ще й пивцем зап'ю!»
— А вони що? — вигукнув Крабат. — Кажи, що було далі?
— Далі? Всі троє так і попадали на землю, а за мить заволали: «Рятуйте!». Я їм на прощання ще помукав, тоді перекинувся ластівкою, щебетнув раз, два — пурх — та й у двері.
— А Бляшке?
— А лихий би його взяв! — Андруш зі злістю схопив батога і цьвохнув щосили. — Я радий, що знову з вами і такий, як був, — рудий, з рябим носом!
— І я радий, — усміхнувся Тонда. — Ти чудово зробив своє діло. І Крабат, гадаю, багато чого навчився.
— Авжеж! — вигукнув Крабат. — Тепер я знаю, яка то втіха, коли вмієш чаклувати.
— Втіха? — старший мірошниченко враз зробився серйозним. — Може, ти й маєш рацію. Іноді це й утіха!
Військовий оркестр
Уже кілька років поспіль курфюрст Саксонії воював зі шведським королем за польську корону. Для цього йому, крім грошей і гармат, потрібні були солдати. Тому його посланці мандрували країною, б’ючи в барабани, й вербували до війська молодих хлопців. Охочих стати під бойові штандарти курфюрста було чимало, особливо на початку війни. Проте їх усе одно не вистачало. Тоді вербувальники замість барабана взяли собі в поміч дещо інше: декотрих вони вмовляли, споюючи вином, інших силоміць гнали на війну. Чого тільки не зробиш заради слави героїчного війська непереможного курфюрста, а ще коли за кожного рекрута дають немалу винагороду!