Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії
- Автор: Шей Тони
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-255-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Ценные бумаги и инвестиции
Электронная книга - «Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії». Краткое содержание книги:
«Доставка щастя» — розповідь про великі гроші, велику дружбу і щире людинолюбство; коли за сім’ю є не лише кревні родичі, а й працівники, клієнти і навіть конкуренти. Це історія про хист людини щомиті наповнювати своє життя сенсом, надавати йому елементів інтриги задля особистого щастя і щастя людей, які тебе оточують; викладатися на повну — хай то буде вчасна доставка замовлення клієнтові чи підкорення Кіліманджаро.
Тоні Шею вдалося створити величезне товариство однодумців, справжніх друзів і фанатів своєї справи, людей, які, «доставляючи щастя» іншим, роблять щасливими і себе.
Хоч я і нервував, зустріч відбулася без пригод. Наших клієнтів особливо потішив той факт, що ми пропонуємо зробити для них усе безкоштовно. Наступні кілька тижнів мої перерви на обід чимраз довшали, аж поки я більшість свого часу став проводити в палаті, де ми шукали та погоджували прийнятні для всіх рішення. Тимчасом у Сан-джея довшали ночі: розробка сайту лежала на ньому, і він до ранку сидів за роботою. На мені були продажі та робота з клієнтами, а він відповідав за кінцевий продукт і дизайн. Ми були класною командою.
Менше, ніж через місяць, ми запустили сайт торгової палати і почали готуватися працювати з платною клієнтурою. Нашою першою мішенню став торговий комплекс Hillsdale, розташований далі по тій же вулиці, де ми жили. Нам здавалося, що це буде попадання в яблучко, бо якщо комплекс стане нашим клієнтом, ми зможемо з чистою совістю взятися за розміщені у ньому крамнички: погляньте, казали б ми їхнім власникам, якщо Hillsdale почав співпрацювати з нами, чому б вам не вчинити так само?
Наступних місяців два я проводив в офісі Oracle дедалі менше й менше часу, бо зустрічався і з представниками Hillsdale, й інших, дрібніших, компаній. Зрештою ми переконали власників комплексу заплатити нам $2000 за розробку веб-сайту, керування ним і за хостинг.
І нам це вдалося! Ми отримали першого реального замовника, який нам платив. Нарешті можна було покінчити з нудною і нескінченною рутиною в компанії Oracle та повноцінно взятися за власну справу.
Ми постановили, що саме так і вчинимо.
Того ранку, збираючись сказати шефові, що звільняюся з Oracle, я розхвилювався так, що мало не здурів. Та після півгодинних вагань таки зібрав волю в кулак і пішов коридором до його кабінету. Вже був готовий сповістити йому новину. Він помітив мене через скляну перегородку, поглянув на мене. Наші погляди перетнулися. Я чув, як часто-часто гупає у грудях моє серце. І тут він раптом одвернувся. Лише останньої миті, ковзнувши поглядом прозорою поверхнею, я зрозумів, що зараз у нього хтось є, тож я не зможу поки що сказати йому те, що хотів. Я відчув неймовірну полегшу і пройшов трохи далі, вдаючи, що йду в те місце, яке в квартирах зазвичай розташоване поруч із ванною (воно було саме за шефовим кабінетом).
Щоб мої маневри не впадали у вічі, я помив руки і ще кілька хвилин зачекав. Потім тим же маршрутом повернувся до себе й наступних півгодини обмінювався електронними повідомленнями з друзями. Я прикинув, що півгодини має вистачити, щоб шеф завершив попередню зустріч, додав про всяк випадок ще п’ятнадцять хвилин, зачекав і вдруге рушив до шефа.
Чомусь нерви мої були напружені ще дужче, ніж першого разу. Либонь тому, що я йшов навмання, не знаючи, розмовляє директор з відвідувачами, які в нього були, чи вже закінчив. Якщо ні, то мені доведеться вдруге пройтися повз нього у те ж таки місце, і він зможе запідозрити, що я маю серйозні проблеми з сечовим міхуром або травленням. Хтозна, може, він уже зауважив, що я внадився до тієї «процедурної», що біля нього, а не тієї, що ближче до мене. То й нехай, може, він подумає, що наш заклад вийшов з ладу чи щось таке. Ні секунди не сумніваючись у тому, що думки його зосереджені саме на цьому, я спробував переконати себе, що це все не варте клопоту, адже я й так працюю тут останній день. Та десь там, на межі підсвідомості, мене не покидала думка, що він і через десять років пам’ятатиме про мене тільки те, що я частіше, ніж усі нормальні люди, шастав до «процедурної», та й то не там, де мав би шастати. Це була б справжня катастрофа!
І тоді я твердо вирішив, що залишуся в його пам’яті ким завгодно, тільки не ««тим пришелепуватим чуваком, що раз по раз гасає самі знаєте куди». У мене народився план. Я просто зайду до його кабінету і покінчу з усім одним махом. І я пішов, сказавши собі, що назад дороги немає. Цього разу задля уникнення візуального контакту, що міг нагнати на мене страху, я пішов під стіною, щоб шеф не міг помітити здаля мого наближення. Серце гупало, як навіжене, двері в його кабінет цього разу були відчинені, я підійшов і зазирнув досередини, готовий заявити про свою відставку.
Але в кімнаті не було ні душі.
Скидалося на те, що моє звільнення мало стати найважчим в історії людства. Напевно, шеф пішов на іншу зустріч або на обід, тому я вирішив, що і мені пора перекусити. А Спробу Звільнення Номер Три зробити, повернувшись з обіду.