Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії

Однією з компаній, де я встиг засвітитися, була BBN, де зародилася технологія, що стала прототипом інтернету. BBN була підрядником різних державних установ, тож мені довелося пройти перевірку на благонадійність для отримання допуску до інформації з грифом «Таємно», що відразу за ним іде «Цілком таємно». Ясно, що компанії випадало працювати з такими серйозними державними секретами, що навіть рівні доступу до них доводилося класифікувати.

Працюючи у BBN, більшу частину робочого часу я був змушений проводити у великому відокремленому приміщенні з кількома рівнями захисту, включаючи багаторівневу систему входів з електронними ключами та секретними кодами доступу. Мені заборонено було приносити щось до робочого приміщення і виносити з нього, надто — електронні пристрої, засоби зв’язку чи накопичувачі інформації.

Одного літа я вирішив помандрувати з Кембріджа до Бостона, розташованого за річкою, щоб краще познайомитися з містом. Якимось незбагненним вітром мене занесло до штаб-квартири Бостонського відгалуження «Янголів-хранителів» — так називалася добровільна народна дружина, створена для протидії вуличній злочинності. Все це закінчилося тим, що я на кілька місяців влився до лав організації та разом з рештою її членів патрулював метро і темні бостонські провулки.

В дружині я отримав прізвисько Секрет. Спершу я подумав, це тому, що якось був прохопився про свій допуск до секретних матеріалів. Проте пізніше з’ясувалося, що просто хтось із дружинників спробував охрестити мене Давнім Китайським Секретом.

На третьому-четвертому курсах я раптом зрозумів, що геть забув про власний бізнес, і взявся керувати Quincy House Grille — кафешкою на першому поверсі гуртожитку Quincy House. У нашому корпусі мешкало близько трьохсот студентів, і це кафе було тим місцем, де всі збиралися вечорами, щоб пограти в настільний футбол чи пінбол, та й просто розважитися після робочого дня.

На пару зі мною в кафе працював і Санджей — мій сусід по кімнаті. Ми відповідали за формування меню й ціноутворення, замовляли продукти, наймали працівників, а часом і самі ставали до кухонної плити.

У ті роки міська влада забороняла відкривати фастфудівські забігайлівки біля студентського містечка, і якось я вирішив проїхати-ся на метро до найближчого McDonald’s. Я переговорив із тамтешнім менеджером, і він відпустив мені сто штук заморожених пиріжків і гамбургерів, я завантажив їх у таксі й повернувся з ними до нашого гуртожитку. На кілька подальших місяців цей маршрут став для мене щоденним. З огляду на те, що ми були єдиним місцем у студмістечку, де продавалися гамбургери від McDonald’s, я міг спокійно призначати їм ціну по три долари за штуку (натомість мені вони обходилися по долару).

Урешті-решт мені набридло щодня їздити в McDonald’s, і я вирішив перевірити: а що як наша кафешка перетвориться на піцерію? З’ясував, що піца — штука дуже рентабельна. Собівартість одної великої піци не перевищує двох доларів, а продають її за десять (або й більше, якщо додати того, того і ще того). Суму можна збільшити, якщо продавати страву не цілу, а шматками. Після короткого рекогносцирування було встановлено, що інвестиції в печі для піци становитимуть $2000. Усе вказувало на те, що ризикнути варто, і я, глибоко вдихнувши та видихнувши, виписав чек на дві тисячі.