Божественна комедія

1 Мій раптом перервався сон глибокий, Бо грім оглушливий я враз почув І встав, немов ударений під боки, 4 І все спочилим оком озирнув, На ноги звівшись, подививсь уважно, Щоб добре зрозуміти, де я був. 7 Стояв на стежці я, що неосяжно Збігала вниз, в те урвище сумне, Де лемент мук відгримував протяжно. 10 Таке в густім тумані неясне Було воно, що зір мій недолугий Не міг сягнуть крізь марево жахне. 13 «Тепер ми зійдемо в сліпі округи, — Сказав поет і на обличчі зблід, — Я буду перший, а ти будеш другий». 16 І я, уздрівши сполотнілий вид, Сказав: «Чи зважусь, коли й ти стерявся, Ти ж завжди захищав мене од бід!» 19 І він: «Злощасних репет увігнався Ізнизу так, що вкрив лице бліде Тим жалем, що тобі він жахом здався. 22 Але ходім, бо довгий шлях не жде». Так він сказав та й уступив зі мною У перше коло, що круг прірви йде. 25 Тут, стежачи за пітьмою німою, Я не почув ні скарг, ні нарікань, — Самі зітхання коливали млою: 28 Їх збуджувала туга без страждань У стовпищі, в якім не розрізняєш Дітей, жінок, мужів усяких звань. 31 І добрий вчитель мій: «Ти не питаєш, Це що за духи, на яких глядиш? То знай, ще поки далі не ступаєш, 34 Що це не грішних душ хисткий комиш, А ті, хто без хрещальної поради Не знали, що спасає найпевніш. 37 Їм християнські не лились відради, Було чуже їм Божество само, — Я увіходжу теж до їх громади. 40 Це незнання – єдине нам гальмо, Й ми тим караємось за цю невдачу, Що без надій жаданням живемо». 43 І жаль узяв, що в Лімбі тут побачу Я тих, кому пошану всім здаю За видатні діла й величну вдачу. 46 «Скажи, учителю, скажи, вождю, — Почав я, щоб зміцнитися у вірі, Яка являє для брехні суддю. — 49 Невже тут по заслузі чи офірі Ніхто блаженства не досяг цілком?» І він на ці слова, і темні й щирі,