Божественна комедія

1 «Крізь мене йдуть до міста мук найтяжчих, Крізь мене йдуть до мучень і заков, Крізь мене йдуть між поколінь пропащих. 4 Суд правий вів творця моїх будов: Звели мене Могуття, що все родить, Найвища Мудрість і Першолюбов. 7 Лиш після мене світ став брами зводить. Ніщо не вічне, я ж на всі віки. Лишайте сподівання всі, хто входить». 10 Із чорних літер напис я такий Побачив на вершку хмурної брами Й сказав: «Учителю, о жах який!» 13 І він, немов господар над думками: «Лишатись легкодухість має тут, І має вмерти дрож перед страхами. 16 Як обіцяв я, ми прийшли в той кут, Де скорбні тіні можеш ти уздріти, Що розуму збулись блаженних пут». 19 Він руку дав мені, і я зогрітий Був усміхом спокійного лиця, — Й повів у глиб, у таїну повитий. 22 Такі зітхання й лемент без кінця Почулись у беззорянім склепінні, Що струмом сліз облився раптом я. 25 Усі наріччя, мови старовинні, Репетувань і ремствувань слова У плесках рук, у вигуках, хрипінні, — 28 Зливались в гамір, що завжди трива У цьому місці, крутячись всечасно, Немов пісок, що вихор порива. 31 Мені тоді зробилося так жасно, Що мовив: «Волю ти мою вволи, Скажи, хто мучиться отак злощасно?» 34 І він: «На животіння це прийшли Ті, що зірок, мізерні, не хапали, Жили собі без гани, без хвали. 37 А поряд – ангели, що з висі впали Ті, недостойні, і не вороги, Й не слуги Божі, лиш за себе дбали, 40 Щоб вигляд не темнився дорогий, Їх з неба гнано, пекло ж браму стисло, Щоб гріх не вихваляв свої борги». 43 І я: «Учителю, що там нависло Й над нами закрутило круговерть?» Він одповів: «Про це скажу я стисло: 46 Вони вже не надіються на смерть І так ненавидять роки пропалі, Що чорні заздрощі їх повнять вщерть. 49 Ніхто за них не згадує в печалі, І Ласка, й Суд їх зневажають так, Що й ти не говори, поглянь і – далі!» 52 Я, зиркнувши, побачив: в небі знак Летів, кружляючи, і зупиниться, Як видалось мені, не міг ніяк. 55 За ним така неслася плетениця Померлих душ, що я й не уявляв, Як стільки встигло смерті причаститься. 58 По тому, як вже декого впізнав, Побачив я того з нероб неплідних, Хто зрікся, страхопуд, великих справ. 61 Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних Перед собою неярких нікчем, І Богу, й ворогам його огидних. 64 Вони, з яких ніхто не жив живцем, Тут прудко бігли, всі в укусах, голі, Над ними ж – оси й ґедзі тьмою тем. 67 Поривши лиця, кров стікала долі, Усуміш із слізьми на ґрунт масний, Де жовті черви кублились поволі. 70 Поглянув далі, й натовп голосний Побачив я край буйного потоку Й спитав: «Учителю, ти поясни, 73 Щоб знав я, чом вони із цього боку На той всі прагнуть перейти мерщій, Як бачу, хоч у тьмі й не видно оку». 76 І він мені: «Одвіт почуєш мій, Коли зупинимо свої ми кроки На Ахероновій косі журній». 79 Стараючись не завдавать мороки І волю дати боячись словам, Я мовчки йшов на край ріки широкий. 82 І човен ми побачили, а там Почварний дід, роззявивши пащеку, Горлав: «Ой горе, злобні душі, вам! 85 Вже годі мріять про зорю далеку, Я тут, з човном, щоб вас перевезти У вічний морок, в холоднечу, в спеку! 88 А ти, живий, од мертвих геть коти Назад, де скоро вже розквітне травень! — Та, бачивши, що я не хочу йти, 91 Додав таке: – Ти краще іншу гавань І легший човен зразу обирай; Моє судно важке тобі для плавань». 94 І вождь йому: «Хароне, не займай! Так хочуть там, де все зробити можуть Чого захочуть. Так що не чіпай». 97 І перестав тоді мене тривожить Кудлай-човняр з мертвотного багна, Що міг з очей зірниці сяйні множить. 100 І квола зграя голих душ, смутна, Почувши заклик той гучний і строгий, Зі скреготом зубів, як навісна, 103 Взялась клясти – і Бога, й рід убогий, І давнє покоління, й молоде, І час родин, і матерів пологи. 106 Та, плачучи, встелила вся, хто де, Проклятий берег зливою з хмарини, — Він всіх, хто Бога не боїться, жде. 109 Харон, злий дух з очима – як жарини, Розпалюючи погляд, купчив гурт: Всіх гнав, веслом загайним міряв спини. 112 Як лист злітає восени до бурт За першим другий, поки на галуззі Останній не загляне в самий нурт, — 115 Адамове так плем’я в шумній тузі Одне за одним збилось у човні, Мов птаство, скупчене в сильці, у крузі. 118 Поки пливли по чорній струмині, Хапаючись зійти на той бік темний, На цьому знову з’юрмились квапні. 121 «Мій сину, – проказав учитель чемний, — З усіх країн, хто в Божім гніві вмер, Збираються на берег цей підземний, 124 Щоб поспішать заріччям до печер, — Їх так острожить правосуддя Боже, Що страх стає бажанням відтепер, 127 А добра тут душа пройти не може, І що в Харона грізний був привіт, То сам збагни, з чим слово його схоже». 130 Він закінчив, і враз похмурий світ Так задрижав, що навіть перед сконом Мене од страху кидатиме в піт. 133 В плачливім краї знявся вихор гоном, Пустельний діл скорботи спалахнув В моєму серці відсвітом червоним, 136 І впав я, наче той, хто вмить заснув.