Щоденник про війну в Палестині [calibre 3.46.0]

Проте відпочити було неможливо. Невдовзі в шпиталі стало гамірно. Іще декілька хвилин тому я був єдиним його мешканцем. Однак тепер сюди почали прибувати пацієнти. Я одразу здогадався, що це мали бути поранені в битві за Неґбу. Я підхопився зі свого ліжка й походив стурбовано поміж іншими ліжками. Шпиталь у Межделі насправді був пунктом першої допомоги. Тут залишались тільки легко поранені, а хто був важче поранений, тих відправляли до Гази після надання першої допомоги. Але кількість поранених була такою великою, що шпиталь не міг справлятися зі своїми функціями і через декілька годин усі новоприбулі направлялися до Гази.

Картина навколо мене була депресивною: закривавлені уніформи, стогони і крики від болю, які поранені намагалися мужньо стримувати. Я підійшов до офіцера, чий шолом був пробитий кулею, яка поранила його тім’я. Коли я оглянув його шолом та місце поранення, то відчув себе більш щасливим, ніж він. Я підійшов до іншого офіцера, що страждав від нервового шоку та збожеволів. Він був молодим і я впізнав його – він був моїм студентом, коли я був інструктором у військовій академії. Я пам’ятав день, коли він уперше прийшов до коледжу, одягнений іще у цивільне. Я пам’ятав як він проходив у академії один щабель за іншим, поки ми намагалися зробити з нього бойового солдата. Тут він щойно пережив той досвід, до якого ми готували його.

Я не зміг заснути тієї ночі й думав про тих, хто поряд зі мною та про тих, хто був далеко в траншеях. Я думав про саму війну. Я відчув у глибині серця, що я ненавиджу війну. Не лише цю війну, в якій ми брали участь, зокрема, а й саму ідею війни. Я зрозумів, що людство не гідне життя, якщо воно всім серцем не докладатиме зусиль у справі миру.