Щоденник про війну в Палестині [calibre 3.46.0]

– Прошу вас, не соромтеся розповісти правду.

Лікар почав оглядати рану, після чого незрозуміло похитав головою. Мені стало неспокійно і я попрохав його сказати, була рана глибокою чи ні. Він усміхнувся, качнув головою та відповів:

– Пробачте, це незвичайне поранення. – і додав: – Чи знаєте ви що з вами сталось?

– Я знаю лише, що мене підстрелили – відповів я.

– Це так, але чи знаєте як саме вас підстрелили? – запитав лікар.

Мені стало ще більш неспокійно від цього діалогу і я сказав:

– Я думаю, так само, як і будь-кого іншого, кого поранили.

Лікар похитав голову в знак незгоди й відповів:

– Вас дійсно поранено, та поранення незвичайне. Схоже на те, що куля пробила бронетранспортер і при цьому ядро кулі відділилося від металевої оболонки. І те, що влучило у Вас було металевою оболонкою без ядра.

Я лежав на операційному столі, поки він оглядав мою грудну клітку. За десять хвилин лікар влучив мені шматочки скрученого металу й сказав: «Візьми на пам’ять.» Я потримав їх на долоні й роздивився пильно. Дивлячись на них я був уражений тим, що б могло статися, якби події повернулися іншим чином. І коли я замислювався над цим, моя душа потягнулась до свого Творця і я проговорив у глибині серця: «Хвала Богові. Хвала Богові.»

Я був першим, хто прибув до междельського шпиталю того ранку. Коли дізнався, що моє порання специфічне, перша моя думка була про те, що я вже довго нічого не їв. Я попросив чаю і поки повільно його пив, думками повернувся до дивних обставин моєї втечі. Чай пробудив мій апетит і я став почуватися ще голоднішим, аніж до того. Я попросив щось поїсти і був шокований, почувши що нічого нема.

– Що ви маєте на увазі? – вигукнув я. – Я голодний.

– Ваш батальйон мабуть пришле вам їжу – відповіли.

– Мій батальйон? – я витріщився на людину, яка сказала мені це. Я повторив це слово знову й знову і раптом подивився на нього й запитав: – Де мій батальйон?

Це питання стало непереборним і взяло гору над моїми переживаннями та уявою. А й справді, де зараз мій батальйон? Декілька годин тому я залишив його на незаздрісній позиції, розкиданим та відкритим уздовж широкого фронту. Вище командування дало йому наказ прорватись до позицій ворога та оточити його. Я похитав головою, коли в моїх думках постала картина того становища, у якому я залишив свій батальйон. Я сказав сам собі подумки: вони наказали нам прорватись до позицій ворога і оточити його. Та як ми можемо оточити його, коли він оточив нас? Те що сталося, було неминучим. Коли ми прорвались до ворожих позицій, тоді саме він оточив нас, а не навпаки. Але як же ж ми могли пройти до його позицій та оточити його в той самий час?

Монолог був перерваний, коли я почув голос людини, в якої питав про їжу.