Щоденник про війну в Палестині [calibre 3.46.0]

Проте я мав розбіжності з нашим командиром підрозділу щодо підтримки артилерії та повітряних сил. Я сам твердо вірив у добре підготовлену програму та встановлений графік дій. Командир підрозділу хотів на свій розсуд вирішувати, коли просити про допомогу артилерії чи підтримку з повітря в залежності від ходу бою. Такий метод ведення бою був чужий моєму способу мислення, але дещо таки я зміг зробити, особливо коли командир підрозділу сказав мені:

– Дивися сюди, старий, припини, будь-ласка, ці розмови зі школи офіцерів.

Денне світло пролилось на поле бою та на сам бій. Перші дії почалися там, де я бажав і наказував, однак інші, а фактично усі подальші дії, не проходили у відповідності з тим, як я бажав та наказував. Уперше справи пішли не так коли командир підрозділу раптом повернувся до мене і сказав, коли ми стояли й дивились як унизу піхота йде в атаку:

– Що ми тут робимо? Спускаймося вниз до наших людей.

Його бажання, я вважаю, було проявом гідного похвали почуття, та було дещо, чого б я не очікував від нього, як командира підрозділу. Обов’язок командира – стежити за тим, щоб зберігати повний контроль над усією військовою операцією, яку він проводить. Це не його справа кидати управління та відволікатись на деталі, в які він так занурився, що забув про свій обов’язок командування, коли постала небезпека. Я намагався переконати його в цьому, та він був надто збуджений, щоб слухати мене.

Ми зібралися йти туди, де збиралась піхота, однак не змогли до них дістатись. Наша машина застрягла й далі не їхала. Тож ми всі – командир підрозділу, я та супровід – вийшли і почали штовхати й піднімати машину. Я відчув що виходжу із себе, а також відчув, що ми втрачаємо контроль над боєм. Тут у нас не було ані штаб-квартири, звідки можна було управляти артилерією та повітряними силами, ані нашої досвідченої піхоти.

Коли ж ми, нарешті, дійшли до нашої піхоти, добросердний командир підрозділу почав втрачати самовладання. Він дивився навколо і бачив як його люди падають та почав кричати як розлючений буйвіл:

– Мої люди гинуть. Мої люди гинуть.

Я запропонував стежити за перебігом операції з іншого місця огляду й він погодився. Та раптом ми надибали чотири міномети, що чекали свого застосування у битві. Командир підрозділу крикнув:

– Що ці міномети тут роблять?

Тоді він віддав наказ перенести їх ближче до ворога так, щоб Джуліс був у радіусі попадання. Після чого повернувся різко до мене – штабного офіцера батальйону – і сказав:

– Ти сам підеш з ними.

Я здивовано глянув на нього. Моєю роботою, як штабного офіцера, було залишатися з ним та допомагати йому управляти операцією і виконувати план, який я складав. Я розумів, що належне управління всією операцією в тисячу разів важливіше, ніж моє розміщення чотирьох мінометів із легкої вказівки хвалька. Проте я був у делікатній ситуації. Я не хотів суперечити моєму командиру підрозділу, створюючи для нього враження, наче я більше протестую серцем, аніж думками. Я тільки поглянув на нього багатозначно й сказав: «Так, сер.» Тоді я встановив міномети по інший бік кукурудзяного поля, звідки вони могли стріляти по Джулісу.