Глибинний шлях

— І ви завжди так спите?

— Ні, зловживати цим не слід.

— Ви б мене навчили.

— Це треба спеціально показати. Може, колись і зроблю.

— Ну, а я трохи не спізнилась на роботу, — сказала Ліда. — Друга ніч з пригодами. Сьогодні рано ляжу. Хочете чай пити? — звернулась вона до нас.

— Коли дозволите, то трошки згодом, — сказав я.

— Гаразд. Тоді я вас почастую концертом. У нас радіола, а Станіслав приніс свої пластинки.

— Віддав би перевагу піаніно, — промовив Макаренко і подивився на Ліду такими ясними, хорошими очима, що мені захотілося сказати: “Я знаю, що це ви писали Ліді листа і називали її Сніговою королевою”.

Ліда підійшла до піаніно, відкрила кришку і провела рукою по клавішах.

— Ярослав, що?

— Ти знаєш, що я люблю.

— Шопена?

Вони були на “ти”. Гм, гм… Мені залишалася роль спостерігача і благородного покровителя. А як же лікар Барабаш?

Хоча я й не дуже розуміюсь на музиці, але люблю Шопена, коли його виконують справжні піаністи. Те, що я почув, було чудове. Не знаю, як називався етюд, що його грала Ліда, але завжди, коли, заплющивши очі, згадую той момент, музика знов звучить у моїх вухах і очарування охоплює мене.

Прихилившись головою до віконниці, примруживши очі, слухав музику Ярослав Макаренко. “Може, краще піти мені звідси?” — подумав я. Але хотілось дослухати гру Ліди.

Раптом на вхідних дверях продзеленчав дзвоник — раз, потім удруге. Я встав, щоб піти одчинити, а Ліда обірвала гру.

Я поспішив до дверей. За ними був Барабаш.

— Здрастуйте, здрастуйте, — привітно здоровкався зо мною лікар.

— Доброго здоров’я, лікарю!

— Лідія Дмитрівна дома? — І він, як людина майже своя, не ждучи відповіді, рушив до їдальні.

Ми ввійшли туди разом. Ярослав прощався з Лідою, кивнув мені та Барабашеві і швидко вийшов. Ліда провела його на сходи.

— Що, інженер працює над тим проектом? — спитав Барабаш з явною цікавістю.

— Мабуть, але мені особисто ті розмови, які вчора точилися на цьому будинку, сьогодні видаються химерою.

— Ви маєте рацію, та наш старий все життя захоплювався різними фантазіями. Захоплювався щиро й намагався їх здійснити, хоча це рідко йому вдавалося. Однак за ту химерність ми всі дуже його любимо. Ви знаєте, вій возив одних з нас в Арктику, других — у тропіки, підіймав у повітря, спускав під воду й під землю, розшукував з дітлахами цвіт папороті й каучуконоси, вирощував у кімнатах банани, будував ракети, щоб пустити їх в космічний простір, носився з ідеєю показу живих акул у нашому зоологічному саду… Інтересний дід. Я, наприклад, глибоко йому вдячний за всі ці химери.

До кімнати повернулась Ліда. Вона виглядала ледь-ледь збентеженою. Спинилась біля піаніно і слухала нашу розмову.

— Лідо, так я зайшов, щоб іти в кіно, — звернувся до неї Барабаш.

— Я в кіно не піду.

— Чому? Ми ж умовлялися.

— У мене голова болить. Дві безсонні ночі і стільки хвилювань… Я втомилася. Сьогодні рано ляжу спати.

Я мислено гмукнув, слухаючи пояснення Ліди. Вона, я б сказав, говорила неправду, хоча, власне, це було не точно. Так, дві ночі були безсонні, мабуть, справді у неї боліла голова, але безперечно й те, що вона навіть рада цьому, бо це давало їй змогу не піти в кіно. Той радісний настрій, що я спостерігав його, коли бачив її з Макаренком, зникав. Відчувалось, що її щось починає дратувати. Мабуть, мені краще було піти до своєї кімнати. Так я й зробив.

Незабаром по тому стукнули двері на сходах. То вийшов Барабаш.

Годину лежав я на канапі, думаючи про Ліду, про Макаренка й Барабаша. Мені були неясні їхні взаємини, але лист, знайдений на березі моря, мов ключ, допомагав мені розібратися в них. Можна було зрозуміти, що колись давно, десь, мабуть, на Кавказі, Макаренко й Ліда зустрілися. Про цю зустріч згадувалося в тому листі. Ліда сподобалась інженерові… Мабуть, він ще не був інженером… Цікаво, скільки років йому і їй… Вона, безперечно, молодша від нього на кілька років. Жартома дівчина призначила йому побачення. І от — зустріч на маленькій станції. До чого все ж таки вони договорилися? Чому вона перестала відповідати на його листи? Чому він, такий енергійний і закоханий, не повернувся і не розшукав її? У нього були неприємності… Мені щось говорив про це Черняк. Потім він все ж повернувся. Ну, а Барабаш? Любила вона його? Він, очевидно, її дуже любить. Станіслав сподівався, що вони одружаться. А що тепер буде? Повернувся Ярослав і збудив старі почуття. Все ж таки, що буде?