Глибинний шлях

Мені було віддано невеличку кімнату поруч кабінету і взято слово, що приходитиму додому не пізніше одинадцятої вечора. Я пообіцяв додержати свого слова і за це дістав запасний ключ від квартири.

О першій годині дня я перевіз з готелю свої речі на вулицю Червоних ботаніків, провів майора на вокзал і подався до редакції. Першим я зустрів там Догадова. Він обняв мене і, ведучи по коридору, почав розпитувати про вечір фантазії.

— Цікаво? Розкажіть, хто був.

— Не так цікаво, як я думав, але мені подобається ця витівка. Дуже мило це виходить у професора.

— Про що ж там розмовляли?

Згадавши, що професор просив не розповідати про фантастичний план Тараса Чутя, я не знав, що сказати Догадову. Власне, і без того я не наважився б розповісти це: несерйозним ділом здавалась мені вчорашня розмова в дендрарії професора Довгалюка. Але щось відповісти я мусив.

— Нічого особливого. Ну, говорили про того хлопчика, що прислав листа до “Зорі”.

— Це той лист, що його взяв у нас професор?

— Еге.

— А що про нього говорили?

— Говорили, що з цього хлопця люди вийдуть, — вигадував я, аби щось сказати. — На думку кількох присутніх, це мусить бути талановитий хлопчик. Ну, а на мою, — я засміявся, щоб мій співбесідник зрозумів, що це жарт, — так він просто геніальний.

— Ну!

— От вам і ну.

Я дещо розповів про ідіота коменданта і цим викликав у Догадова веселий сміх. Він знов попросив допомогти йому відвідати один з вечорів професора.

— Сестра вашого льотчика була?

— Була.

— Ви мене з нею познайомите?

— Постараюсь, — не дуже охоче пообіцяв я.

З редакції я пішов обідати до ресторану, надвечір повернувся на нову квартиру. З їдальні назустріч мені виглянула Ліда.

— Заходьте сюди, — сказала вона.

В їдальні біля широко розчиненого вікна, того самого, куди позаминулої ночі вискочив злодій, стояв — хто б ви думали? — інженер Макаренко. Я хотів пройти до своєї кімнати, щоб не заважати розмові господині з її гостем, але Ліда затримала мене, розпитуючи, де я був. Мені довелось залишитися з ними.

Вперше я міг розглянути Макаренка при денному світлі. Він був високий, але не дуже, я сказав би, стрункий. Густі чорні брови над темними очима, що іноді світилися похмурістю, а іноді, навпаки, ставали спокійними, життєрадісними. Хороше мужнє обличчя, яке трохи псували великий ніс і тонкі губи. Він говорив не дуже голосно, вимова була легка, рухи не позначалися округлістю, але й не вражали вуглуватістю. Я придивлявся до нього і, власне, вперше відчув до цієї людини якусь симпатію. Це не був веселий, жвавий, трошки уїдливий Самборський, який мені сподобався з першого погляду, або Барабані, який привертав до себе спокоєм, деякою повільністю й хорошим товариським тоном. Ні, це була людина іншого складу. Навряд чи міг кому сподобатися з першого погляду Ярослав Макаренко. Але коли придивляєшся до нього ближче, то помічаєш, що ця людина багата якимись суперечностями, боротьбою з самим собою, людина, яка відчуває гостро, яка не має самовпевненості, навпаки, здатна до вагань, але в той же час визначається неймовірною упертістю.